– Ти чого ноут не закрив? – А що? Люда розвернула екран до нього. – “Живу один. У розлученні. Свій бізнес. Машина. Бракує тільки кохання”. Це ти кому? Таксисту?

– Ти чого ноут не закрив?
– А що?

Люда розвернула екран до нього.

– "Живу один. У розлученні. Свій бізнес. Машина. Бракує тільки кохання". Це ти кому? Таксисту?

– Не починай.

– Не починай? Ти мене вже закінчив. Там, у чаті.

Він вихопив ноутбук.

– Та це просто переписка.

– Ага. З букетом, шампанським і брехнею про розлучення. Просто переписка.

– Я маю право на нормальне життя, ясно? Я не зобов'язаний до пенсії сидіти в кухні й нюхати твої сирники.

Люда повільно зняла фартух.

– Оце скажи ще раз. Голосніше. Бо я двадцять років, здається, недочула, хто тут страждає.

– Ти сама себе запустила. З тобою навіть говорити нема про що.

– Зате з жінкою з фотками п'ятнадцятирічної давності – є?

Він уже натягував піджак.

– У мене зустріч.

– Іди. Тільки цього разу хоч не бреши нікому, що ти чоловік мрії.

* * *

Жанна відчинила двері в розтягнутому светрі.

– Боря? Ну заходь, мільйонере.

Він завмер.

– Ти… це ти?

– А що? Думав, вічно буде двадцять? Ти теж не Джордж Клуні, якщо що. Заходь, не вдавай, що сам кращий.

У квартирі смерділо рибою і сигаретами. На столі – нарізане яблуко і чужа недопита пляшка.

– Ну? Де твій бізнес? – Жанна сіла, закинувши ногу на ногу. – Мені сину за навчання платити. Ти ж писав, що "все є".

– Я не банкомат.

– А навіщо тоді мужики після п'ятдесяти шукають "кохання"? Не сміши. Або хочеш молоду картинку без рахунків і проблем?

Він поставив квіти на підлогу.

– Ти мене обдурила.

Жанна зареготала.

– Я? Це ти дружині написав, що розлучений? Чи теж я?

Він почервонів.

– Ти виставила старі фото.

– А ти виставив чуже життя. Один-один.

У коридорі гримнули двері.

– Жанно! – чоловічий голос. – Ти не одна?

– Вітя, не зараз!

У кімнату влетів кремезний мужик із пакетом пива.

– Це хто?

Жанна знизала плечима.

– Мій "шанс на щастя". Помилився адресою.

– Я пішов, – різко сказав Борис.

– Та сиди, – кинув Вітя. – Цікаво ж подивитись, на що міняють законних.

Борис вилетів, зачепивши плечем косяк.

* * *

Вдома було тихо. На столі – записка.

"Ти забув вимкнути ноутбук. Я все прочитала. Не хвилюйся, сирниками більше смердіти не буде."

Він набрав Люду. Відбій. Ще раз. Відбій.

На третій день він стояв у тещі з хризантемами.

Двері відчинила Люда. Волосся зібране, обличчя спокійне.

– Чого прийшов?

– Людо, ну досить. Я помилився.

– Ні. Це коли ключі вдома забув – помилився. А ти мене поховав живцем, щоб поклеїтись до свого минулого.

– У мене з нею нічого не було.

– Не встиг?

Він стиснув букет.

– Я ж повернувся до тебе.

– Ти не до мене повернувся. Ти повернувся в борщ.

І тут з кухні визирнула теща:

– Людо, хто там?

– Та ніхто. Чоловік, який раптом згадав, що любить дружину, коли лишився без вечері.

– Це вже занадто, – прошипів Борис.

Люда відчинила двері ширше. У під'їзді вже стояла сусідка з пакетом сміття і відверто слухала.

– Занадто?
Вона подивилась на нього в упор.
– Занадто – це коли ти пишеш чужій бабі "я вільний", поки твоя дружина смажить тобі сирники. А це – просто незручно. Для тебе.

Сусідка фиркнула.

Борис зблід.

– Ти спеціально при всіх?

– А ти спеціально – потайки.

Він кинув хризантеми на килимок.

– Ну й живи зі своєю гордістю.

Люда ногою посунула букет назад у під'їзд.

– Краще з гордістю, ніж із тобою.

Valera

Популярне