– Ти чого ноут не закрив?
– А що?
Люда розвернула екран до нього.
– "Живу один. У розлученні. Свій бізнес. Машина. Бракує тільки кохання". Це ти кому? Таксисту?
– Не починай.
– Не починай? Ти мене вже закінчив. Там, у чаті.
Він вихопив ноутбук.
– Та це просто переписка.
– Ага. З букетом, шампанським і брехнею про розлучення. Просто переписка.
– Я маю право на нормальне життя, ясно? Я не зобов'язаний до пенсії сидіти в кухні й нюхати твої сирники.
Люда повільно зняла фартух.
– Оце скажи ще раз. Голосніше. Бо я двадцять років, здається, недочула, хто тут страждає.
– Ти сама себе запустила. З тобою навіть говорити нема про що.
– Зате з жінкою з фотками п'ятнадцятирічної давності – є?
Він уже натягував піджак.
– У мене зустріч.
– Іди. Тільки цього разу хоч не бреши нікому, що ти чоловік мрії.
* * *
Жанна відчинила двері в розтягнутому светрі.
– Боря? Ну заходь, мільйонере.
Він завмер.
– Ти… це ти?
– А що? Думав, вічно буде двадцять? Ти теж не Джордж Клуні, якщо що. Заходь, не вдавай, що сам кращий.
У квартирі смерділо рибою і сигаретами. На столі – нарізане яблуко і чужа недопита пляшка.
– Ну? Де твій бізнес? – Жанна сіла, закинувши ногу на ногу. – Мені сину за навчання платити. Ти ж писав, що "все є".
– Я не банкомат.
– А навіщо тоді мужики після п'ятдесяти шукають "кохання"? Не сміши. Або хочеш молоду картинку без рахунків і проблем?
Він поставив квіти на підлогу.
– Ти мене обдурила.
Жанна зареготала.
– Я? Це ти дружині написав, що розлучений? Чи теж я?
Він почервонів.
– Ти виставила старі фото.
– А ти виставив чуже життя. Один-один.
У коридорі гримнули двері.
– Жанно! – чоловічий голос. – Ти не одна?
– Вітя, не зараз!
У кімнату влетів кремезний мужик із пакетом пива.
– Це хто?
Жанна знизала плечима.
– Мій "шанс на щастя". Помилився адресою.
– Я пішов, – різко сказав Борис.
– Та сиди, – кинув Вітя. – Цікаво ж подивитись, на що міняють законних.
Борис вилетів, зачепивши плечем косяк.
* * *
Вдома було тихо. На столі – записка.
"Ти забув вимкнути ноутбук. Я все прочитала. Не хвилюйся, сирниками більше смердіти не буде."
Він набрав Люду. Відбій. Ще раз. Відбій.
На третій день він стояв у тещі з хризантемами.
Двері відчинила Люда. Волосся зібране, обличчя спокійне.
– Чого прийшов?
– Людо, ну досить. Я помилився.
– Ні. Це коли ключі вдома забув – помилився. А ти мене поховав живцем, щоб поклеїтись до свого минулого.
– У мене з нею нічого не було.
– Не встиг?
Він стиснув букет.
– Я ж повернувся до тебе.
– Ти не до мене повернувся. Ти повернувся в борщ.
І тут з кухні визирнула теща:
– Людо, хто там?
– Та ніхто. Чоловік, який раптом згадав, що любить дружину, коли лишився без вечері.
– Це вже занадто, – прошипів Борис.
Люда відчинила двері ширше. У під'їзді вже стояла сусідка з пакетом сміття і відверто слухала.
– Занадто?
Вона подивилась на нього в упор.
– Занадто – це коли ти пишеш чужій бабі "я вільний", поки твоя дружина смажить тобі сирники. А це – просто незручно. Для тебе.
Сусідка фиркнула.
Борис зблід.
– Ти спеціально при всіх?
– А ти спеціально – потайки.
Він кинув хризантеми на килимок.
– Ну й живи зі своєю гордістю.
Люда ногою посунула букет назад у під'їзд.
– Краще з гордістю, ніж із тобою.
