– Ти серйозно хочеш розлучення через те, що він не вислухав дитину? – Зінаїда Євгенівна притисла телефон плечем.
– Не через це. Через те, що він завжди "не зараз". Для всіх є час. Для нас – ні.
– А діти?
– Діти не повинні рости з батьком, який живе вдома як квартирант.
– А з матір'ю, яка при першій же образі валить шлюб, повинні?
Тиша.
– Мамо, не починай.
– Та це ти почала.
***
– Михайле, що сталося?
– Нічого нового. Я прийшов після зміни, Андрійко поліз з книжкою, я сказав: "Синку, пізніше". І понеслось.
– "Понеслось" – це як?
– Вона при дітях: "Звісно, ти ж у нас тільки гроші вмієш заносити". Ну я й відповів.
– Що відповів?
– Що краще заносити гроші, ніж істерики.
– Ти теж не подарунок.
– А вона прям подарунок? Зінаїдо Євгенівно, вона хоче, щоб я працював, заробляв, був уважний, ніжний, веселий і ще вгадував, коли в неї черговий судний день.
***
– Приїдете обидва, – сказала Зінаїда. – По одному не пущу.
– Мамо, ти що, дітей як заставу тримаєш?
– А ти що, дітей як аргумент у сварці?
– Я їхня мати.
– О, почалось.
***
Обід почався тихо.
Занадто тихо.
Вітя колупав виделкою картоплю. Андрійко дивився то на маму, то на тата. Михайло поклав букет на підвіконня, ніби відбув повинність. Олена сиділа рівно, в червоній сукні, як на чужому святі.
– Їжте, поки гаряче, – сказала Зінаїда.
– Тату, ти сьогодні залишишся? – тихо спитав Андрійко.
Михайло не встиг відповісти.
– У тата ж робота, – відрізала Олена. – У тата завжди робота.
– А у мами завжди вистава, – кинув Михайло.
– Що?
– Те. Ти любиш, щоб усі бачили, яка ти нещасна.
– А ти любиш бути героєм на роботі, бо вдома ти ніхто.
– Зате я хоча б не тягну дітей у свої образи.
– Не бреши. Ти їх просто не помічаєш.
– Я їх утримую.
– О, класика. "Я плачу – значить, люблю".
Зінаїда грюкнула ложкою по столу.
– Досить.
– Ні, не досить, – Олена навіть не повернулася до матері. – Хай скаже при дітях, як він "утримує". Розкажи, Мішо, скільки разів ти за останній місяць читав Андрійку? Скільки разів питав Вітю, як у нього справи?
– А ти розкажи, скільки разів ти при дітях робила з мене сміття.
– Якщо ти поводишся як сміття –
– Олено, – різко сказав він, – ти не мати-героїня. Ти просто жінка, якій мало уваги, і вона прикривається дітьми.
Тиша вдарила по кухні.
Зінаїда завмерла з тарілкою в руках.
Вітя підняв очі.
Олена повільно усміхнулась. Дуже холодно.
– А ти не батько. Ти банкомат з образою на весь світ.
– Зате без мене твоя "сильна незалежність" закінчується на касі в супермаркеті.
– Михайле! – гаркнула Зінаїда.
– Що "Михайле"? Вона сама хотіла чесно.
– Чесно? – Олена вже майже сміялась. – Чесно – це коли ти сину кажеш "відчепись, я втомився", а потім дивуєшся, чому він тягнеться не до тебе.
– Я хоч втомлююсь не від того, що цілий день жалію себе.
Стук.
Вітя встав так різко, що стілець поїхав назад.
– Ви можете хоч раз заткнутися? Хоч раз? Без цього бруду? Без "твоя мама", "твій тато"? Ви нас взагалі бачите, чи ми у вас просто декорації?
Ніхто не відповів.
– Я до бабусі більше не приїду, якщо ви тут знову це влаштуєте.
– Вітю… – почала Олена.
– Ні, мам. Не "Вітю". Ти теж. Ти спеціально чіпляєш. А потім плачеш так, ніби тебе ніхто не розуміє.
Михайло стиснув щелепу.
– А ти, тату, не корчи з себе мученика. Якщо ти "утримуєш сім'ю", це не робить тебе автоматично нормальним батьком.
Зінаїда прошепотіла:
– Господи…
І тут заговорив Андрійко. Дуже тихо.
– Це через мене, так?
Усі повернулися до нього.
– Якби я тоді не підійшов з книжкою… ви б не сварились?
– Синку, ні, – рвонулась Олена.
– Не чіпай мене! – закричав він так, що всі здригнулися. – Не чіпай! Ви обидва брешете! Ти кажеш, що тато нас любить, а потім кажеш, що йому на нас начхати! А ти кажеш, що мама істеричка, а сам кричиш голосніше за всіх!
Він задихався від сліз.
– Я не хочу ні з ким жити, якщо ви весь час такі!
Олена побіліла.
Михайло опустив очі.
Вітя мовчки взяв куртку.
– Куди ти? – крикнула Зінаїда.
– Туди, де тихо.
Він відчинив двері.
На порозі обернувся:
– І не треба потім казати, що ви "заради дітей" старались. Ви заради себе гризетесь.
І грюкнув дверима.
