Пам’ятаю свій перший робочий день у дитячому садочку. Руки тремтіли, наче я йшла на іспит. Власне я тільки недавно закінчила університет. Звісно у нас була практика, але все одно хвилювання брало своє.
Чому я обрала цю професію? Бо обожнюю дітей. Мене навіть не змогла зупинити низька зарплата. Колектив радо прийняв мене, адже їм давно не вистачало молодого вихователя.
Мене поставили у ясельну групу. Я раділа, бо мені подобався вік дітей у ній. Найважчим було те, коли вони зранку не хотіли відпускати маму чи тата. Плакали, вередували. Доводилося на ходу підбирати підхід до дитини. А ще я любила проводити з ними гру на знайомство.
За кілька тижнів я добре всіх вивчила. І помітила одну незмінну картину. Усіх дітей у садочок приводили мами, усі вони могли час від часу розплакатися. Та була лиш одна дівчинка, яку приводив тато, вона ще ні разу не заплакала.
Ще я помітила, що чоловік приводив дочку першою, але забирав останньою. Дитина постійно була спокійною, аж навіть надто тихою. Її можна було почути тільки тоді, коли хтось її ображав чи коли підходили і питали щось напряму.
Мене це неабияк насторожило. Я вирішила поспостерігати за дитиною.
І справді. Маленька дівчинка майже постійно гралася сама. Мало коли вона могла підійти до інших дівчаток і просто заговорити з ними. І я вирішила допомогти їй. Спочатку сама підходила і розмовляла з нею, інколи обіймала, намагалася розсмішити, пропонувала іншим діткам взяти її у свої командні ігри.
– Ти помітила, що у нас з тобою однакові імена? – підійшла я якось до неї. – Будемо з тобою подружками?
– Добре – невпевнено відповіла дівчинка.
Я розуміла, що інколи перегинала палку з цією малечею. Адже вихователь повинен до всіх дітей ставитись однаково, щоб вони не відчували між собою різницю. Але я не могла нічого з собою зробити.
Щоразу спостерігала як її молодий батько приводить її: завжди акуратно зачесану, у гарненьких сарафанах. І щоразу каже на прощання, що буде за нею сумувати увесь день.
Щоразу було видно, як чоловік поспішає її забрати. Постійно з пакетами прибігав за нею, дарував щось солоденьке і ніс на руках додому. Було видно, що дівчинка не позбавлена уваги. То чому ж тоді вона така тихенька.
Наближались батьківські збори. Я подумала, що нарешті побачу її маму і може тоді стане ясно, що не так. Та на них знову прийшов батько.
– Слухай, а ти не знаєш, нашою Софійкою тільки батько займається? Мати участі не бере?
– Ні! А ти напевно не в курсі. У неї нема мами. Померла минулого року. З того часу вона і така замкнена. Повір, раніше її важко було зупинити, активна була і весела.
– Ого, я не знала. – аж руки затремтіли від несподіванки.
– Так! Її батько молодець, гарно доглядає за нею, душі не чаїть. Не кожен так вміє любити свою дитину.
З того моменту я більше не могла стримувати свою любов до дівчинки. Я старалася більше приділити їй уваги, намагалася задіювати її до гри з іншими дітками. Поступово вона відкривалась мені, ми могли порозмовляти кілька хвилин, як подруги. Ніколи б не подумала, що матиму подібне з абсолютно чужою мені дитиною.
Одного вечора Софійку не забирали довше ніж завжди. Потім до мене подзвонив невідомий номер:
– Алло! Софіє Андріївно! Це Юра – батько Софійки. Бачте, садок скоро зачинять, а я ніяк не встигну забрати дочку. У мене зараз має відбутись нарада. Я аж ніяк не встигаю!
– Ой, та нічого страшно. Працюйте скільки потрібно! Ми з Софійкою підемо їсти тістечка і пити какао. Правда? – глянула я на неї, очікуючи, що вона погодиться.
– Урааа! – почулося в слухавці чоловіка. – Ви так мене виручите! Але мені якось не зручно перед вами!
– Перестаньте. Все добре!
– Гаразд, як тільки я звільнюся я наберу вас.
Як же я раділа в цей момент. Нарешті мені не потрібно вдавати зразкову виховательку перед кимось, переживати, що я надто багато часу проводжу поруч з дівчинкою. Тепер нам нічого не заважало погуляти, як справжнім подружкам. Поговорити на нейтральній території, пожартувати.
А ще я боялася собі зізнатися, що мені почав подобатися її батько. Такого чоловіка важко не помітити. Тим більше я з захопленням спостерігала, як він ставився до дочки. Ми завжди любили обговорювати успіхи Софійки. вона справді була чарівною дівчинкою.
Юра прийшов до дівчат тільки через дві години. Та вони аж ніяк не сумували. Коли він побачив свою донечку щасливою поруч з дівчиною, то зрозумів, що варто спробувати.
– А ви не проти повечеряти разом з нами? Я хочу віддячити вам за сьогоднішній понаднормовий робочий день!
– Що ви, ми гарно провели час. Я отримала купу задоволення. І не проти провести ще якийсь час поруч з такою гарною принцесою! – відповіла я, глянувши на дівчинку.
З того часу вони більше не розлучалися. Так на світ з’явилася ще одна щаслива сім’я.
Як вам історія?
