Шкода, що я не послухав маму перед тим, як взяв Надію собі за дружину. Казали ж люди в селі, що вона дівчина гуляща, одне лише їй в голові. Я не вірив, переконував себе, що то лише чутки. Тепер я знаю, що диму, таки й справді, без вогню не буває.
Я повертався з армії і не міг дочекатися, коли ж нарешті одружуся з Надійкою. Коли це трапилося – був на сьомому небі від щастя. Чув, як мама перешіптувалася зі своєю подругою про те, що моя наречена вагітна, але мені було байдуже до чергових пліток.
Я кохаю свою дружину – це головне, а коли народиться дитина, то взагалі буду найщасливішою людиною на землі.
Я вірив, що все налагодиться. Навіть моя мама скорилася моїй думці і прийняла Надю за невістку, одразу після весілля запропонувала нам жити разом із нею у великому будинку, та я змушений був відмовитися. Дружина була проти.
Довелося орендувати квартиру. Через 6 місяців у нас народилася донечка.
Коли я побачив свою маленьку Вірусю, то не міг повірити, що став батьком такої неймовірної дівчинки. Чого ж іще потрібно для щастя?
Надя завжди була хорошою матір’ю. Сиділа з дитиною в декреті 3 роки, на нудне життя не нарікала, турбувалася про дитину із задоволенням.
Пізніше ми вирішили віддати Віру до садочку, а дружина вийшла на роботу. Не хотів я її ув’язнювати в клітці домашнього побуту, та й зайва копійка нам не завадить.
Ми дуже щасливо жили, ніколи й не сварилися з дружиною. Я й подумати не міг, що Надія таке утне.
Якось одного разу мені зателефонувала вихователька з дитячого садочку, яка повідомила, що Віруню досі ніхто не забрав. Бідолашна донька просиділа 2 години у роздягальні, поки її не зауважила Валентина Сергіївна.
– Вибачте, будь ласка. Не знаю, як так вийшло. За кілька хвилин Віру заберуть.
Я миттю зателефонував до мами і попросив, щоб вона забрала малечу, а сам помчав додому, бо думав, що з Надійкою щось трапилося.
Невже стало погано, і тому вона не забрала доньку з садочку?
Коли я забіг в квартиру, то не знайшов дружину, лише записку, яка лежала на столі: “Назаре, пробач мені, але я тебе більше не кохаю. Взагалі не певна, що колись мала до тебе якісь почуття. Віру залишаю тобі. Сам знаєш, що ти подбаєш про неї краще, ніж я. Дякую тобі за все! Прощавай…”
Я декілька разів перечитував ті слова, намагаючись переконати себе, що це чийсь злий жарт, або гра моєї хворої уяви. Але, на жаль, це була сувора реальність.
Я не розумів, що могло трапитися? Все ж було гаразд! Ми були такими щасливими. Невже це була лише ілюзія?
Я ледве пригадую перший тиждень без Наді. Якби не мама, то ми з Вірусею пропали б.
Потім я зміг взяти себе в руки і продовжити жити, бодай заради доньки. Мама заспокоювала мене і обіцяла, що я зустріну ще своє щастя, але я й не знав, чи зможу тепер комусь знову довіритися після пережитої підлості.
Спершу доводилося брехати Вірі, що її мати вирушила в навколосвітню подорож, тож повернеться додому нескоро. Навіть не знав, що говоритиму, коли донька підросте і більше не віритиме в казки про моря, гори і океани, які матуся досліджує.
Однієї зустрічі з Надею було достатньо для того, аби я зрозумів, що розповім доньці усю правду, якою гіркою вона б не була.
Дружина приїхала в рідне містечко на похорон свого батька. Я теж не міг не прийти. Користуючись нагодою, Надя підійшла до мене і попросила, аби я підписав документи на розлучення.
Дякувати Богу, що на той момент всі мої почуття і образи минулися, тож я реагував на неї спокійно і холодно. Мене цікавило лише одне питання:
– Ти збираєшся навідуватися до доньки? Вона питає про тебе… Сумує за матір’ю.
– Ні, навіщо? У мене нове життя, – сухо відповіла жінка.
– Невже у ньому не знайдеться місця для рідної дитини? Як тобі не соромно, Надю?
– Ти мені на сумління не тисни, Назаре. Я закохалася в іншого, а він не горить бажанням виховувати чужу доньку. Я йому рідних народжу. У Віри є ти. Я впевнена, тобі вдасться її гарно виховати. А я їй навіть в очі поглянути не зможу при зустрічі, тож не треба цього.
Я мовчки поставив підпис на усіх листках, які вона мені підсувала, розвернувся і пішов.
Вона крикнула мені вслід:
– Прощавай!
– Прощавай! – відповів я, не оглядаючись.
Минуло 10 років з часу тої зустрічі. За цей період багато чого змінилося. Я вдруге одружився і став батьком іще однієї доньки та 2 синів.
Олю я зустрів, коли Вірусі виповнилося 7 років. У жінки теж була донька – Соломійка, яка дуже швидко здружилася з моєю малою. Тепер вони не лише близькі подруги, але сестри, які готові підтримати і допомагати одна одній у будь-яких труднощах.
Годі й описати, якою красунею стала моя Віра. Найкраща учениця, найуспішніша спортсменка, а ще найдобріша у світі дитина. Я не міг намилуватися своєю донечкою. Їздив разом із нею на всі спортивні олімпіади, де вона займала почесні призові місця.
Шкода, що на цьогорічний конкурс їй довелося їхати самій – синочок прихворів, тож я залишився вдома допомагати дружині по господарству.
Якраз повертався з магазину, коли побачив якусь нещасну жінку, яка сиділа біля ґанку мого будинку. Я кинув на неї поглядом, але пішов собі далі.
– Назаре, невже не впізнав? – звучав знайомий голос.
– Надю, невже ти? – я не міг повірити в те, що переді мною колишня дружина. Вигляд вона мала кепський: одягнута в якесь лахміття, шкіра вся вкрита дрібненькими струпами, а під очима темні сині кола.
– Так, від вроди моєї не залишилося й натяку. Сама знаю, – сумно відповіла Надя.
– Що ти тут забула? – суворо спитав я.
– Я хочу бачити свою доньку.
– У тебе немає доньки. Ти перестала бути її матір’ю ще 10 років тому. Тепер у неї нова мама.
– Не може бути! Вона знає, що я її матір.
– Я розповів їй усю правду, тому вона сама вирішила, що називатиме мою дружину матір’ю. Вона як-не-як її виховала змалку, – чесно відповів я.
– У мене ж, крім неї, нікого нема. Чоловік мене покинув, коли зрозумів, що я не можу завагітніти, знайшов собі іншу. А я почала пити з горя і самотності. Можна мені хоч одним оком поглянути на неї?
Шкода мені стало бідолахи, але нічим допомогти я їй не міг:
– На жаль, це неможливо. Віра ж спортсменка. Поїхала на змагання в інше місто.
– Мабуть, не доля нам зустрітися. Покажи хоч світлину.
Я витяг телефон і погортав кілька фото донечки.
– Така красива, – сказала Надя і поспішила витерти сльози з обличчя, – я бажаю їй щастя. Дякую тобі за все, Назаре. Не тримай на мене зла. Повір, я вже сповна заплатила за всі свої гріхи. Сподіваюся, що донька колись зможе мені пробачити. Прощавай!
– Прощавай, Надю. Може, й тобі ще доля усміхнеться.
Я ще трохи дивився їй вслід і не розумів, як вона колись могла проміняти доньку на коханця, який використав її і викинув на вулицю. Мене відволік телефонний дзвінок:
– Слухаю, Вірусю! Перше місце?! Ну, я навіть не сумнівався, що ти переможеш. Я пишаюся тобою, доню! Поспішай додому. Мама вже за тобою дуже скучила. Вони з сестрою для тебе такий гарний торт спекли.
Надя сховалася під плотом і плакала. Гналася за щастям по всьому світові, а воно лежало просто перед її носом. Але минулого не повернеш, доведеться тепер сльозами омивати свій сором.
За все в житті треба платити. Нікуди від цього не подінешся.
Чи шкода вам Надію?
Чим вразила вас ця історія?
