– Я йду.
– Куди?
– Не в магазин, Зіно. Від тебе. Назавжди.
– А. Нарешті.
– Ти навіть не спитаєш, чому?
– Дай вгадаю. Вона "розуміє тебе", не пиляє і сміється з твоїх жартів.
– Я люблю її.
– Скільки їй?
– Сорок вісім.
– Тобто ти не молодість знайшов. Ти знайшов людину, яка ще не знає, як ти хропеш, брешеш і ховаєш чеки.
– Не починай.
– Я ще й не починала.
– Я переїду до неї. Тут ти залишишся. Квартиру потім доньці. Без судів, без бруду, по-людськи.
– По-людськи – це коли ти тридцять років живеш зі мною, а йдеш "без судів", щоб зручно було тобі.
– Я якраз думаю про всіх.
– Ні. Ти завжди думаєш про себе так, ніби це турбота про інших.
– Не треба робити з мене чудовисько.
– А ти не треба робити з зради благородний вчинок.
– Та яка зрада? Я ж сказав тобі в очі.
– Після того, як уже все вирішив. Це не чесність, Петре. Це повідомлення.
Він кинув ключі на стіл.
– На розлучення я поки не хочу подавати.
– "Поки"?
– Ну а що? Навіщо бігти? Поживемо окремо. Спокійно.
– Щоб якщо там не складеться, ти повернувся сюди прасувати свою совість об мене?
– У тебе тільки образи в голові.
– А в тебе – запасний вихід.
– Ти драматизуєш.
– Ні. Я вголос називаю те, що ти хотів провести тихо.
Він знизав плечима.
– Доньці поки не кажи.
– Що?
– Навіщо її втягувати? Це наше.
– Наше закінчилося в той день, коли ти почав брехати їй, чому "затримуєшся".
– Вона доросла. Їй не потрібні ці подробиці.
– Їй потрібна правда.
– Їй потрібен спокій.
– Тобі потрібна репутація.
Він усміхнувся криво.
– І що ти скажеш? Що батько пішов до іншої?
– А що, треба сказати м'якше? "Тато тимчасово переїхав перевірити почуття"?
– Ти хочеш налаштувати її проти мене.
– Ні. Я не хочу більше брехати за тебе.
Він сів, потер скроні.
– Я думав, ти хоча б закотиш істерику.
– Щоб тобі було легше піти? Ні, Петре. Сьогодні я не гратиму зручну роль.
– Ти завжди вміла бити нижче пояса.
– А ти – жити так, ніби я маю бути вдячна, що ти зраджував не надто голосно.
У двері подзвонили.
– Кого ще принесло?
– Я покликала Марину.
– Ти що, здуріла?
– Ні. Я не збираюсь сидіти й прикривати тебе, поки ти пакуєш труси до іншої жінки.
– Ти не маєш права втягувати доньку в це зараз.
– А ти мав право втягувати її в брехню роками?
Він підвівся.
– Не смій.
Зіна відчинила двері.
– Мамо? Що сталося? – Марина зайшла, побачила валізу. – Тату?
Петро різко випростався.
– Нічого страшного. Ми просто…
– Твій батько йде до іншої жінки, – сказала Зіна. – І просить мене не казати тобі, щоб ти й далі вважала його нормальним.
– Зіно!
– Це правда чи ні?
Марина подивилася на батька.
– Тату?
– Не так. Все не так.
– А як? – Зіна схрестила руки. – Скажи красиво. У тебе ж це добре виходить.
– Я не хотів робити боляче.
– Люди, які не хочуть робити боляче, не шукають, де їм зручніше впасти.
– Мамо, досить, – тихо сказала Марина. – Тату, це правда?
Петро ковтнув.
– У мене є інша жінка.
Марина відступила на крок.
– І давно?
– Яке це має значення?
– Для тебе – вже ніякого, – сказала Зіна. – Для нас – мало б.
– Не влаштовуй суд.
– Суд? Ти сам приніс вирок. Я просто читаю вголос.
Марина дивилася на валізу.
– І ти реально думав, що я не повинна знати?
– Я хотів сказати пізніше.
– Коли? На моєму дні народження? Щоб не псувати їй сьогодні настрій? – Зіна засміялася. – Класика.
– Мамо, не треба.
– Треба. Бо мовчання – це коли жінка роками рятує чоловіку обличчя, поки він стирає її.
Петро глянув на доньку.
– Ти теж так думаєш?
Марина довго мовчала.
– Я думаю, ти прийшов не чесно піти. Ти прийшов перевірити, чи можна всіх залишити в запасі.
– О, вже хором, так?
– Не жалій себе, – сказала Зіна. – Ти не покинутий. Ти просто вперше не головний.
– Знаєш що? – він підняв голос. – Я тридцять років усе тягнув на собі. Цю квартиру, сім'ю, її мовчання, твої образи. Я маю право хоч раз вибрати себе.
– Обирай, – кивнула Зіна. – Але не називай це жертовністю.
– А ти? Ти свята? Ти мене коли востаннє бачила як чоловіка, а не як гаманець і шафу, що хропе?
Повисла тиша.
Марина перевела погляд на матір.
Зіна посміхнулась без радості.
– От. Нарешті чесно. Не "кохання". Не "доля". Просто тобі стало прикро, що вдома тебе давно перестали хотіти терпіти.
– Бо ти вбила все між нами!
– А ти, значить, реанімував у ліжку з іншою?
– Досить! – крикнула Марина.
Сусідка з прочинених дверей навпроти завмерла в коридорі.
Петро помітив її і стишив голос:
– Прекрасно. Тепер ще й вистава на весь під'їзд.
– Ні, Петре, – сказала Зіна. – Вистава була всі ці роки. Зараз – антракт скінчився.
Вона взяла його обручку зі столу, покрутила між пальцями і поклала зверху на валізу.
– Забери. Не залишай тут те, що давно не носиш по-справжньому.
– Мамо…
– Що "мамо"? – Зіна не дивилася на доньку. – Твій батько хотів піти тихо. Щоб я ще й далі берегла йому місце. Знаєш, як це називається? Коли чоловік залишає собі дружину "на всяк випадок", це не обережність. Це жадібність.
Петро схопив валізу.
– Ти зараз перегинаєш.
– А ти запізнився з цим за років п'ять.
Він підійшов до дверей.
Марина стала збоку, не відходячи, але й не торкаючись його.
– То все? – спитав він.
– А ти на що розраховував? – сказала Зіна. – Що ми проводжатимемо тебе як людину, яка "чесно зізналася"?
Петро дивився на доньку.
– Марина.
Вона стиснула губи.
– Якщо там не складеться, – сказала Зіна, – сюди не повертайся через жалість. Тут уже не вокзал.
Він смикнув двері.
Марина раптом запитала:
– А тій жінці ти теж сказав, що розлучатися "поки не хочеш"?
Петро завмер.
Зіна коротко засміялась.
Він повільно обернувся.
– Що ти сказала?
