Нашим останнім шансом на порятунок була квартира, яку мій чоловік подарував на ювілей своїй матері. Ми застрягли по вуха в боргах, самотужки вибратися нереально. Тож я подумала, що свекруха могла б нас виручити й послала до неї чоловіка.
Мене звати Олена. Мій чоловік свого часу заснував хороший бізнес. Ідея вистрілила на ура, швидко знайшлися інвестори. Справи різко пішли вгору. Ми одружилися за два роки до того, як він почав свою справу.
Заробляли ми добре, нема на що скаржитися. І квартиру купили, і машину, ремонти зробили. Ходили кожного сезону в новому одязі. Їздили відпочивати тричі на рік. Навіть з появою донечки наше життя було просто чудовим.
Працювати мені не доводилось. Я скоріше виконувала дрібні обов’язки чоловіка, ніби особистий секретар. На це не йшло так багато часу, зате йому легше. Минуло ще трохи часу і ми почали будувати дачу. Десь у цей же період знайомий чоловіка продавав квартиру, і спитав чи нам не буде цікаво. Побачивши ціну, коханий одразу погодився.
– Подарую мамі на ювілей! Вона стільки для мене зробила, пора віддячити!
Світлана Петрівна ніколи не розповідала про свого чоловіка. Та і на питання коханого хто його батько – не відповідала. Довелося жінці самій забезпечувати себе та хлопця. Часом вона працювала на трьох роботах, лиш би у сина було все, що він потребує.
Коли свекрусі виповнювалось 60 – чоловік вручив їй ключі від квартири.
– Мамо, тепер ти можеш не працювати, а здаватимеш її в оренду.
Певна річ, свекруха одразу звільнилася з роботи. Адже на пенсію, яку їй виплачували можна було хіба що двічі до магазину сходити, її радості не було меж.
Минуло п’ять років. І новина, як грім посеред ясного неба – бізнес дав тріщину. Спочатку чоловік намагався тримати все під контролем. Та коли прибутки скоротились наполовину він запанікував. Разом з партнерами вони ще намагалися це владнати. В один момент навіть вийшли в плюс, але марно.
Суми боргів, які ми були винні – просто нереальні. Я знайшла роботу продавцем-консультантом. Сподіваюся, що зарплати вистачить хоча б на продукти.
Нещодавно я навіть сама ходила позичати гроші у свекрухи. То вона глянула на мене, ніби я все життя її об’їдала. Хіба не бачить, що ми у складній ситуації? Тим більше живе вона зараз з того, що здає квартиру, подаровану її сином.
Сама Світлана Петрівна звикла до свого “розкішного життя”. Не було і тижня, щоб вона пропустила якусь виставу, концерт чи похід у кафе. Та і холодильник в неї був набитий усім досхочу. Часто до неї навідувались подруги та кавалери, а до внучки вона рідко приходила і дзвонила теж. Мені з того було трохи ніяково.
Потім я кажу до чоловіка:
– Попроси в матері ту квартиру! Ми так ніколи не назбираємо на ті борги! Якщо продамо квартиру, то майже усе вдасться сплатити!
– Я не впевнений, що вона погодиться!
– А ти її вмов! Ми скоро взагалі залишимось ні з чим!
Та коли він повернувся, я одразу по виразу його обличчя зрозуміла, що вона відповіла:
– Вона сказала, як нам не соромно про таке просити. Вона за пенсію не проживе, а я молодий і потрібно шукати роботу, щоб забезпечувати сім’ю. Так ніби я її не шукаю, хіба я винен, що мене не беруть? – нервував чоловік.
Все-таки я не розумію чим свекрусі впирається та квартира. Як тільки ми б встали на ноги, то змогли б і її забезпечити. Просто зараз складний період!
А ви думаєте з того приводу? Як вмовити свекруху піти нам назустріч?
Фото з відкритих джерел
