– Віра Андріївно, давайте тост! За наших дітей!
– За дітей? – Ганна сказала це так тихо, що почули тільки ті, хто стояв поруч. – Чи за те, що дорослі навчилися красиво називати пиятику "традицією"?
На галявині одразу стало тихіше.
Мама Олега, з пластиковим келихом у руці, криво всміхнулась:
– Ой, почалося. Знову ця правильна.
– Ні, – Ганна подивилась прямо на неї. – Це у вас почалося. Ви ж самі наливали.
Хтось нервово пирснув. Хтось відвів очі. Біля мангалу чоловік швидко прибрав пляшку під стіл, але вже пізно – всі бачили.
Віра Андріївна ступила вперед:
– Ганно, не зараз.
– А коли? – Ганна різко повернулась до неї. – Коли хтось із них доїде додому в кюветі? Чи коли завтра всі будуть вдавати, що "нічого такого" не було?
– Це випускний, – різко кинула мама Марії. – Дітям можна трошки.
– Дітям? – Ганна коротко засміялась. – То вони діти, коли треба виправдати алкоголь. І дорослі, коли треба "нести відповідальність". Зручно.
У натовпі хтось тихо сказав:
– Ну вона по факту…
– Замовкни, – шикнула на нього жінка поруч.
Віра Андріївна стиснула келих так, що побіліли пальці.
– Ганно, давай відійдемо.
– Ні. Я все життя "відходила". Щоб нікому не псувати настрій.
Олег, уже почервонілий, фиркнув:
– Та ніхто тебе й не кликав.
Ганна глянула на нього:
– Зате тебе кликали до столу, і ти вже ледве стоїш.
– Та пішла ти, – кинув він.
Його батько зробив крок вперед:
– Не смій так говорити з моїм сином.
– А ви з ним як говорите вдома, коли він на вас схожий? – відрізала Ганна. – Теж "не смій"? Чи вже "наливай"?
– Ганно! – Віра Андріївна підвищила голос.
Ганна вперше подивилась на неї злісно:
– А ви що? Ви ж бачили. Ви тут стоїте з ними, посміхаєтесь, фотографуєтесь. Вам головне, щоб картинка була гарна.
Це вдарило сильніше, ніж крик.
– Я тут за вас усіх відповідаю, – холодно сказала Віра Андріївна.
– Ні, – Ганна похитала головою. – Ви відповідаєте тільки за тишу. Щоб ніхто не сказав уголос те, про що всі знають.
Мама Олега фиркнула:
– А в тебе що, трагедія якась? Чого тебе так ковбасить від одного келиха?
Ганна замовкла на секунду. Потім сказала:
– Мій батько теж починав "з одного келиха". А мама теж казала: "Не винось сміття з хати, нам ще людей бачити".
Ніхто не ворухнувся.
– Ой, ну не треба тепер на всіх свої сімейні травми вішати, – відрубала та сама мама. – У нас нормальні люди.
– Нормальні? – Ганна усміхнулась так, що стало не по собі. – Нормальні не споюють дітей, щоб ті були веселіші на фото.
У натовпі хтось обурено видихнув:
– Та це вже перебір.
– Перебір? – Ганна підвищила голос. – Перебір – це коли дорослі п'ють поруч з дітьми й називають це "теплим святом". Коли вчителька все бачить і мовчить. Коли мама знімає сторіз замість забрати у сина стакан.
Віра Андріївна ступила ближче:
– Досить.
– Вам досить, бо незручно? – Ганна майже шепотіла, але її чули всі. – Правда завжди псує свято тим, хто за нього не платив.
Кілька батьків обурено загомоніли.
– Та вона просто невдячна.
– Її запросили, а вона…
– Хай спочатку своїм життям розбереться.
Марія, яка до того мовчала, раптом сказала:
– Але ж нас ніхто не питав, чи ми взагалі хочемо цей алкоголь.
Мати Марії різко повернулась:
– Ти теж починаєш?
– А що, брехати? – Марія опустила очі. – Мені теж було гидко.
– То чого пила? – кинув Олег.
– Бо ви б ржали, – відрізала вона. – Як зараз із неї.
Олег скривився:
– Та вона сама напросилась.
– Вона сказала те, що всі шепочуть, – буркнув хтось із хлопців біля мангалу.
І тут мама Олега зробила те, після чого нейтральних не залишилось.
Вона підійшла до Ганни впритул, сунула їй у руку пластиковий келих і сказала голосно, на всіх:
– На, ковтни хоч раз і перестань корчити із себе святу. Бо найгірші не ті, хто п'ють, а ті, хто стоять голодні до чужого сорому.
Келих упав у траву.
Ганна навіть не здригнулась.
– А найгірші – це ті, хто спочатку ламають дітей вдома, а потім ображаються, коли ті виростають без зручної брехні.
Жінка замахнулась.
Віра Андріївна перехопила її руку:
– Ви що робите?!
– А вона що робить?! – зірвалась та. – Вона при всіх мене принижує!
– Ви самі себе принижуєте, – тихо сказала Ганна.
Олег рвонувся вперед:
– Не смій говорити так з моєю мамою!
– А ти не смій бути п'яним у 16 і робити вигляд, що це мужність, – кинула Ганна.
– Та я тебе зараз…
– Олег! – Віра Андріївна стала між ними.
Він зупинився, важко дихаючи.
Повисла така тиша, що чути було, як жир капає з шампура в вогонь.
Тоді Віра Андріївна повільно взяла зі столу мікрофон від колонки.
– Свято закінчене, – сказала вона. – Усі діти – по будиночках. Батьки, які вживали, нікуди нікого не везуть. Викликайте таксі або залишайтесь тверезіти тут.
– Ви серйозно? – вибухнув чийсь батько. – Через одну істеричку?
– Через те, що я не хочу потім пояснювати, чому комусь "трошки можна" коштувало життя, – сказала Віра Андріївна.
Мама Олега засміялась без радості:
– О, звісно. Тепер вона героїня. А годину тому сама келих підіймала.
Віра Андріївна не відвела очей:
– Так. І саме тому мені соромно.
Ганна різко подивилась на неї. Наче вперше не знала, що сказати.
– Красиво, – прошипіла жінка. – За рахунок чужого свята робите собі мораль.
– Ні, – сказала Віра Андріївна. – За рахунок чужої безвідповідальності я сьогодні роблю те, що мала зробити відразу.
Тато Марії витягнув ключі від машини:
– Я нікому їх не віддам.
– Тоді я викликаю поліцію, – спокійно сказала вона.
І от тоді загомоніли всі разом.
– Та ви з глузду з'їхали!
– Через дитячий випускний?!
– Це вже знущання!
– Правильно робить.
– Та вона перегнула.
– А вони ні?
Олег зло плюнув у траву:
– Клас. Через тебе всі тепер як ідіоти.
Ганна глянула на нього:
– Ні. Просто тепер це видно.
Віра Андріївна дістала телефон.
Мама Олега зробила крок уперед:
– Тільки спробуйте. Я завтра таке в школі підніму, що ви вилетите.
Віра Андріївна натиснула виклик і, не кліпаючи, сказала:
– Піднімайте.
А з натовпу раптом прозвучало:
– Мам, віддай ключі. Бо я сам подзвоню.
