– Ти серйозно записала мене як Степана?
Устим тримав у руках конверт із запрошенням на весілля і читав уголос, повільно, по складах. За столом усе стихло. Мама опустила виделку. Подруга втупилася в келих. Я потяглася до конверта, але він відсмикнув руку.
– Я хотіла, щоб усе пройшло спокійно, – сказала я.
– Спокійно для кого?
Тиша луснула одразу з кількох боків. Його сестра хмикнула. Моя тітка перепитала: "То як його звати насправді?" За хвилину пів зали вже знало, що нареченого, якого два роки називали Степаном, звуть Устим.
Він дочитав запрошення, поклав на стіл і вийшов надвір.
Я пішла за ним у двір ресторану. Устим стояв біля смітників у білому піджаку й дивився на темну парковку.
– Це лише ім'я, – кинула я.
– Тоді чого ти його ховала?
У дверях уже стояла свекруха.
– Я ж казала, що правда вилізе, – сказала вона, взяла сина під лікоть. – Ходімо. Гості чекають.
Весілля догуляли. Гірко кричали. Фото зробили. Торт розрізали. А в машині дорогою додому Устим сказав:
– Ще раз назвеш мене Степаном – вийду просто на світлофорі.
Я засміялася. Він – ні.
Після весілля дрібниці полізли з усіх щілин. Кур'єр голосно перепитував його ім'я в під'їзді. У поліклініці медсестра двічі переглядала картку. Нові сусіди при знайомстві піднімали брови. Я стискала зуби щоразу.
Одного вечора прийшли мої подруги. Я поставила чайник, винесла торт, а Оля з порога крикнула:
– Степане, допоможеш куртку повісити?
Устим забрав у неї куртку, повісив і сказав:
– Я Устим.
Оля почервоніла. Я зробила вигляд, що не почула. За стіл він не сів. Зачинився в спальні і весь вечір не виходив.
Коли подруги пішли, він виніс у коридор коробку з моїми речами.
– Поки не навчишся називати мене своїм чоловіком, спатимеш у залі.
– Через таку дурницю?
– Через брехню.
Я перенесла подушку на диван. Вранці сказала:
– Послухай, можна ж змінити ім'я. Офіційно. Без драми.
Устим поставив чашку так, що чай вихлюпнувся на скатертину.
– Ти пропонуєш мені поміняти себе, щоб тобі було зручно представляти мене людям?
– Я пропоную нормальне рішення.
– Нормальне для кого?
Він пішов на роботу, а я набрала свекруху.
Вона приїхала за годину. Сіла на кухні, склала руки.
– Що ти знову вигадала?
– Я не хочу, щоб у наших дітей було таке по батькові.
– У вас ще навіть ліжечка нема, а ти вже їх соромишся.
– Ви назвали сина так, наче йому сто років.
Свекруха піднялася так різко, що стілець шаркнув по плитці.
– А мені подобається ім'я мого сина. І синові подобається. Одна ти тут носом крутиш.
У передпокої вона обернулася.
– Не чіпай його ім'я. Воно в нього з народження. А ти – від учора.
Увечері Устим не вечеряв удома. Повернувся пізно, мовчки роздягнувся і ліг спати.
На ранок я дістала через знайому все про зміну імені: довідки, заяву, строки. Роздрукувала папери. Поклала на стіл разом із ручкою.
Устим зайшов, побачив, перегорнув сторінку.
– Ти це серйозно підготувала?
– Так.
Він розірвав заяву навпіл. Потім ще раз. Клапті кинув у смітник.
– Ти мене чуєш тільки тоді, коли я мовчу, – сказав він. – Але це закінчилося.
Наступні дні він майже не говорив. Снідав стоячи. Повертався пізно. Одного вечора я почула у ванній:
– Так, мамо, якщо не заспокоїться, я приїду на кілька днів.
Я зайшла без стуку.
– Уже скаржишся?
Він вимкнув воду.
– Я попереджаю, що мені треба повітря.
– Через ім'я?
– Через тебе.
За тиждень нас покликали на день народження його племінниці. Я не хотіла йти, але свекруха подзвонила тричі. У квартирі було людно, шумно, діти бігали між ногами. Хтось приніс альбом із дитячими фото Устима. На першій сторінці – немовля в ковдрі і напис синьою ручкою: "Наш Устимчик".
Свекруха провела пальцем по напису.
– Я знала, що він виросте сильним.
– Сильним він виріс не через це ім'я, – сказала я.
У кімнаті стало тихо. Устим повільно поставив чашку.
– Досить.
– Я правду кажу.
– Ні. Ти воюєш з п'ятьма літерами.
Свекор підвівся з крісла.
– Молоді, ідіть додому.
Але мене вже несло.
– Подумайте хоч про онуків. Як їх у школі називатимуть? Устимівна? Устимович? Ви це серйозно?
Свекруха зблідла. Устим узяв мене за лікоть.
– На вихід.
Я вирвала руку.
– Не тягни мене.
Тоді він сказав на всю кімнату:
– Не чіпай моє ім'я. Не чіпай моїх батьків. І не говори більше про дітей, яких у нас може не бути.
Усі завмерли. Племінниця перестала жувати яблуко. У коридорі хтось вимкнув музику.
– Що значить "може не бути"? – спитала я.
– Я не хочу дітей у домі, де їх соромитимуть ще до народження.
Він узяв ключі з тумби і вийшов. Двері грюкнули так, що здригнулася шафа.
Додому він не прийшов. І наступної ночі теж.
На третій день я поїхала до свекрухи. Вона відчинила не одразу, довго дивилася, тоді відступила.
Устим сидів на кухні в старій футболці, різав хліб.
– Поїхали додому, – сказала я.
– Це не дім, якщо там мене весь час перейменовують.
– Я не це мала на увазі.
– А що? Скажи прямо. Без Степанів. Без паперів. Без порад від подруг.
Я сіла навпроти.
– Добре. Прямо. Мені соромно було знайомити тебе з людьми.
Устим відклав ніж.
– Нарешті.
– Мені було незручно.
– А тепер мені.
Він підвівся, зняв куртку зі спинки стільця і кинув ключі на стіл.
– Квартира твоя до кінця місяця. Далі вирішуй сама.
– Ти отак просто підеш?
– Я вже пішов тоді, на весіллі. Ти просто не помітила.
Він обійшов мене, вийшов у коридор і гримнув дверима. Я кинулась за ним, але свекруха стала в проході.
– Не треба.
– Це через ім'я? Ви серйозно дасте шлюбу розвалитися через ім'я?
Вона подивилася рівно.
– Шлюб розвалився не через ім'я. Через те, що ти весь час шукала іншого чоловіка в моєму синові.
Я вийшла на вулицю. Біля під'їзду його вже не було.
Через два тижні прийшли документи з суду на розлучення. У графі "позивач" стояло: Устим Олександрович.
Я дочитала до кінця, сіла на підлогу в коридорі й втупилася в це ім'я.
У день суду секретарка відчинила двері й голосно покликала:
– Устим Олександрович!
Він підвівся першим.
Я – за ним.
