Я зайшла в квартиру після добової зміни й з порога вляпалась у липку пляму. На кухні реготали двоє: мій чоловік Іван і його брат Олег. Пили з моїх келихів. На столі – брудні тарілки.

Я зайшла в квартиру після добової зміни й з порога вляпалась у липку пляму. На кухні реготали двоє: мій чоловік Іван і його брат Олег. Пили з моїх келихів.

На столі – брудні тарілки. На плиті – засохла каструля. Холодильник майже порожній. Усе, що я готувала на кілька днів, вони вже зжерли.

Я мовчки зняла взуття й пішла до ванної.

Іван грюкнув дверцятами шафи.

– Ти що, навіть не привітаєшся? У мене брат приїхав.

Я обернулася.

– Я після зміни. Мені треба душ і сон.

Олег розвалився на стільці й зареготав.

– О, почалося. Господиня незадоволена.

Іван вийшов із кухні з пляшкою в руці.

– Можна хоч раз не кривити лице? Людина в гостях, а ти ходиш, як чужа.

– У моїй квартирі без попередження сидить твій брат. І я ще маю всміхатись?

Іван поставив пляшку на тумбу. Скло дзенькнуло.

– Концерт через тарілки.

Я зайшла у ванну й замкнулась. За дверима ще довго гриміли сміх, музика з телефона й голос Івана.

Коли вийшла, вони вже курили в кухні. Я відчинила холодильник, подивилась на голі полиці й зачинила дверцята.

– Ви навіть хліб доїли?

Олег ліниво знизав плечима.

– Купиш ще.

Я відсунула порожню сковорідку, стерла зі столу липку пляму й сказала:

– Або сидите тихо, або йдете звідси.

Іван гмикнув.

– Я ще маю питати дозволу, щоб брата запросити?

– У мою квартиру – так.

На секунду стало тихо.

Потім Олег пирснув у кулак, а Іван потягнувся по куртку.

– Пішли, – кинув він братові. – Бо тут уже дихати нічим.

Я вирішила, що на цьому все. Вони взувалися в коридорі, коли Олег обернувся.

– Підкинь тисячу.

– Що?

– На вечір. Поверну.

Іван навіть не глянув на нього. Стояв і смикав блискавку на куртці.

– У мене немає для тебе грошей.

Олег сперся плечем об стіну.

– Для сім'ї шкода?

– Ти мені не сім'я.

Іван різко підняв голову.

– Ти серйозно?

– Абсолютно.

Олег скривився.

– От бачиш, брате, яка в тебе жінка.

– Тобі сорок. Хочеш гуляти – зароби.

Іван зробив крок до мене.

– Не починай.

– Це я починаю?

Він тицьнув пальцем мені в обличчя.

– Ти принижуєш мого брата.

– Я відмовляю давати гроші чужому мужику.

Олег уже не сміявся.

– Чужому? Та ти хто тут така?

Я ривком відчинила двері.

– Господиня квартири. Вийшли обоє.

Іван не рушив. Дістав телефон і при мені набрав номер.

– Мамо, приїдь. Тут цирк.

Я сіла в кухні на стілець. Хотіла п'ять хвилин тиші. За двадцять хвилин у двері вже гатили так, наче прийшли вибивати борг.

Свекруха влетіла без привітання. У хустці, в пальті, з перекошеним ротом.

– Це що тут за вистава?

Олег одразу ожив.

– Вона мені грошей пожаліла. І нас виганяє.

Свекруха кинула сумку на пуф.

– Як ти можеш відмовити родичу?

Я трималася за спинку стільця.

– Я не зобов'язана утримувати вашого дорослого сина.

– Не сина, а брата твого чоловіка. У сім'ї так не роблять.

– У сім'ї не вламуються без дзвінка, не жеруть усе з холодильника і не просять гроші на гулянки.

Іван грюкнув долонею по столу.

– Досить!

Та вже понесло всіх.

– Ти від самого початку дерла носа, – закричала свекруха. – Квартира їй дісталась, то вона тут королева.

– Так, – сказала я. – У цій квартирі вирішую я.

Олег фиркнув.

– Брате, тебе тут за людину не мають.

Іван розвернувся до мене.

– Можна було нормально. Дати гроші й не влаштовувати це все.

Я подивилась на нього.

– Тобто це я влаштувала?

Свекруха підійшла впритул.

– Ти мала мовчки підтримати чоловіка.

– Я не банкомат.

– Ти жадібна.

– А ваш син – ледар.

Стілець полетів убік. Олег шарпнув його так, що той з гуркотом упав.

– Кого ти ледарем назвала?

– Тебе.

Іван схопив мене за лікоть.

– Закрий рот.

Я висмикнула руку.

– Руки прибрав.

Тиші вистачило на один удар серця.

Потім свекруха заголосила, Олег сипнув матюками, Іван навалився криком просто в лице. Троє проти однієї. У моїй кухні. Серед брудного посуду й порожніх пляшок.

Я пішла в передпокій, взяла ключі й навстіж розчинила двері.

– Усі троє – вийшли.

Свекруха стала в проході.

– Ти ще пошкодуєш.

– Вийшли.

Іван стояв на місці.

– Ти мене виганяєш?

– Так.

– Я твій чоловік.

– Уже ні.

Олег нервово хмикнув.

– Дивись, яка смілива.

Я дістала телефон і набрала 102. Показала екран.

– Або зараз самі вийшли, або я називаю адресу.

Свекруха зблідла.

– Ти поліцію на сім'ю викличеш?

– Це не сім'я. Це натовп у моїй квартирі.

Іван подивився на телефон, потім на відчинені двері. Вилаявся, зірвав із вішалки куртку.

– Ходімо, – кинув матері й братові.

Свекруха, проходячи повз, вдарила плечем у дверну раму.

– Без чоловіка залишишся.

– Швидше.

Олег уже з порога обернувся.

– Ще приповзеш просити вибачення.

Я мовчки тримала двері.

Коли вони вийшли, я замкнула два замки.

Повернулась у кухню. На підлозі лежав перекинутий стілець. На столі – недопита пляшка, недопалки в чашці, крихти того хліба, який вони доїли.

Я підняла стілець, відчинила вікно й почала змітати в сміттєвий пакет банки, пластикові тарілки, серветки, їхній сморід. Потім дістала другий пакет і склала туди речі Івана: футболки, зарядку, бритву, кросівки з коридору.

Телефон задзвонив, коли я затягувала вузол. "Іван".

Я скинула.

За хвилину прийшло повідомлення: "Ти перегнула".

Я відповіла: "Завтра забереш речі. Ключі залишиш у поштовій скриньці".

Він подзвонив ще раз. Я вимкнула звук.

На годиннику була майже північ. Через шість годин мені знову вставати, але сон зник. Я вимила одну чашку, заварила чай і сіла в тиші.

Телефон блимав повідомленнями від свекрухи, потім від Олега. Я не відкривала.

Вранці я виставила пакет із речами до дверей і подзвонила юристці, контакт якої давно зберігала після одного старого сімейного скандалу. Вона відповіла з першого гудка.

– Добрий день. Мені потрібно подати на розлучення.

Потім я поставила чайник, відкрила холодильник і склала список покупок.

Хліб. Сир. Яйця. Кава.

На столі ще стояв його кухоль.

Я викинула і його.

Valera

Популярне