Я зайшла в квартиру після добової зміни й з порога вляпалась у липку пляму. На кухні реготали двоє: мій чоловік Іван і його брат Олег. Пили з моїх келихів.
На столі – брудні тарілки. На плиті – засохла каструля. Холодильник майже порожній. Усе, що я готувала на кілька днів, вони вже зжерли.
Я мовчки зняла взуття й пішла до ванної.
Іван грюкнув дверцятами шафи.
– Ти що, навіть не привітаєшся? У мене брат приїхав.
Я обернулася.
– Я після зміни. Мені треба душ і сон.
Олег розвалився на стільці й зареготав.
– О, почалося. Господиня незадоволена.
Іван вийшов із кухні з пляшкою в руці.
– Можна хоч раз не кривити лице? Людина в гостях, а ти ходиш, як чужа.
– У моїй квартирі без попередження сидить твій брат. І я ще маю всміхатись?
Іван поставив пляшку на тумбу. Скло дзенькнуло.
– Концерт через тарілки.
Я зайшла у ванну й замкнулась. За дверима ще довго гриміли сміх, музика з телефона й голос Івана.
Коли вийшла, вони вже курили в кухні. Я відчинила холодильник, подивилась на голі полиці й зачинила дверцята.
– Ви навіть хліб доїли?
Олег ліниво знизав плечима.
– Купиш ще.
Я відсунула порожню сковорідку, стерла зі столу липку пляму й сказала:
– Або сидите тихо, або йдете звідси.
Іван гмикнув.
– Я ще маю питати дозволу, щоб брата запросити?
– У мою квартиру – так.
На секунду стало тихо.
Потім Олег пирснув у кулак, а Іван потягнувся по куртку.
– Пішли, – кинув він братові. – Бо тут уже дихати нічим.
Я вирішила, що на цьому все. Вони взувалися в коридорі, коли Олег обернувся.
– Підкинь тисячу.
– Що?
– На вечір. Поверну.
Іван навіть не глянув на нього. Стояв і смикав блискавку на куртці.
– У мене немає для тебе грошей.
Олег сперся плечем об стіну.
– Для сім'ї шкода?
– Ти мені не сім'я.
Іван різко підняв голову.
– Ти серйозно?
– Абсолютно.
Олег скривився.
– От бачиш, брате, яка в тебе жінка.
– Тобі сорок. Хочеш гуляти – зароби.
Іван зробив крок до мене.
– Не починай.
– Це я починаю?
Він тицьнув пальцем мені в обличчя.
– Ти принижуєш мого брата.
– Я відмовляю давати гроші чужому мужику.
Олег уже не сміявся.
– Чужому? Та ти хто тут така?
Я ривком відчинила двері.
– Господиня квартири. Вийшли обоє.
Іван не рушив. Дістав телефон і при мені набрав номер.
– Мамо, приїдь. Тут цирк.
Я сіла в кухні на стілець. Хотіла п'ять хвилин тиші. За двадцять хвилин у двері вже гатили так, наче прийшли вибивати борг.
Свекруха влетіла без привітання. У хустці, в пальті, з перекошеним ротом.
– Це що тут за вистава?
Олег одразу ожив.
– Вона мені грошей пожаліла. І нас виганяє.
Свекруха кинула сумку на пуф.
– Як ти можеш відмовити родичу?
Я трималася за спинку стільця.
– Я не зобов'язана утримувати вашого дорослого сина.
– Не сина, а брата твого чоловіка. У сім'ї так не роблять.
– У сім'ї не вламуються без дзвінка, не жеруть усе з холодильника і не просять гроші на гулянки.
Іван грюкнув долонею по столу.
– Досить!
Та вже понесло всіх.
– Ти від самого початку дерла носа, – закричала свекруха. – Квартира їй дісталась, то вона тут королева.
– Так, – сказала я. – У цій квартирі вирішую я.
Олег фиркнув.
– Брате, тебе тут за людину не мають.
Іван розвернувся до мене.
– Можна було нормально. Дати гроші й не влаштовувати це все.
Я подивилась на нього.
– Тобто це я влаштувала?
Свекруха підійшла впритул.
– Ти мала мовчки підтримати чоловіка.
– Я не банкомат.
– Ти жадібна.
– А ваш син – ледар.
Стілець полетів убік. Олег шарпнув його так, що той з гуркотом упав.
– Кого ти ледарем назвала?
– Тебе.
Іван схопив мене за лікоть.
– Закрий рот.
Я висмикнула руку.
– Руки прибрав.
Тиші вистачило на один удар серця.
Потім свекруха заголосила, Олег сипнув матюками, Іван навалився криком просто в лице. Троє проти однієї. У моїй кухні. Серед брудного посуду й порожніх пляшок.
Я пішла в передпокій, взяла ключі й навстіж розчинила двері.
– Усі троє – вийшли.
Свекруха стала в проході.
– Ти ще пошкодуєш.
– Вийшли.
Іван стояв на місці.
– Ти мене виганяєш?
– Так.
– Я твій чоловік.
– Уже ні.
Олег нервово хмикнув.
– Дивись, яка смілива.
Я дістала телефон і набрала 102. Показала екран.
– Або зараз самі вийшли, або я називаю адресу.
Свекруха зблідла.
– Ти поліцію на сім'ю викличеш?
– Це не сім'я. Це натовп у моїй квартирі.
Іван подивився на телефон, потім на відчинені двері. Вилаявся, зірвав із вішалки куртку.
– Ходімо, – кинув матері й братові.
Свекруха, проходячи повз, вдарила плечем у дверну раму.
– Без чоловіка залишишся.
– Швидше.
Олег уже з порога обернувся.
– Ще приповзеш просити вибачення.
Я мовчки тримала двері.
Коли вони вийшли, я замкнула два замки.
Повернулась у кухню. На підлозі лежав перекинутий стілець. На столі – недопита пляшка, недопалки в чашці, крихти того хліба, який вони доїли.
Я підняла стілець, відчинила вікно й почала змітати в сміттєвий пакет банки, пластикові тарілки, серветки, їхній сморід. Потім дістала другий пакет і склала туди речі Івана: футболки, зарядку, бритву, кросівки з коридору.
Телефон задзвонив, коли я затягувала вузол. "Іван".
Я скинула.
За хвилину прийшло повідомлення: "Ти перегнула".
Я відповіла: "Завтра забереш речі. Ключі залишиш у поштовій скриньці".
Він подзвонив ще раз. Я вимкнула звук.
На годиннику була майже північ. Через шість годин мені знову вставати, але сон зник. Я вимила одну чашку, заварила чай і сіла в тиші.
Телефон блимав повідомленнями від свекрухи, потім від Олега. Я не відкривала.
Вранці я виставила пакет із речами до дверей і подзвонила юристці, контакт якої давно зберігала після одного старого сімейного скандалу. Вона відповіла з першого гудка.
– Добрий день. Мені потрібно подати на розлучення.
Потім я поставила чайник, відкрила холодильник і склала список покупок.
Хліб. Сир. Яйця. Кава.
На столі ще стояв його кухоль.
Я викинула і його.
