У двір влетіла свекруха й навіть хвіртку не зачинила. – Давай малого мені. Швидко. І біжи до баби Віри, бо там уже твоя мати рот відкрила. Ніна аж сина притиснула сильніше.

У двір влетіла свекруха й навіть хвіртку не зачинила.

– Давай малого мені. Швидко. І біжи до баби Віри, бо там уже твоя мати рот відкрила.

Ніна аж сина притиснула сильніше.

– Що з бабусею?

– Поки жива. Але якщо та ще хвилин десять посидить у неї на кухні – не знаю.

Ніна віддала Андрійка і вискочила з хати просто в домашніх капцях.

У будинку бабусі стояла важка тиша. На столі – чашка, до якої ніхто не доторкнувся. Баба Віра сиділа бліда, однією рукою трималася за груди. Навпроти – жінка з яскравою помадою, з чужим запахом парфумів і таким виглядом, ніби приїхала не після двадцяти років мовчання, а в гості на вихідні.

– О, прибігла, – усміхнулась вона. – Я ж казала, рідна кров. Скільки не ображайся, а до матері тягне.

Ніна навіть не глянула на неї.

– Бабусю, таблетки пила?

– Пила, дитино. Сядь.

– Та що ти як чужа? – мати підвелась. – Обійми хоч.

Ніна відступила.

– Ти чого приїхала?

Мати закотила очі, ніби це їй тут хамлять.

– Не вигадуй. Я – твоя мати.

У Ніни аж щелепу звело.

У дванадцять вона стояла біля рейсового автобуса й вишукувала її в натовпі. Щосуботи. Баба Віра казала: "Ходімо додому". А вона стояла. Бо мати ж обіцяла забрати. Потім автобуси приїжджали, люди виходили, а її не було. Ні листа. Ні дзвінка. Нічого.

І тепер ця жінка сидить на бабусиній кухні й говорить "не вигадуй".

– Мати? – Ніна коротко засміялась. – Мати – це та, що мене ростила. Мати – це та, що ночами біля мене сиділа, коли я горіла від температури. Мати – це баба Віра. А ти хто?

– Оце так виростили, – фиркнула та. – Невдячна. Сама винна, що накрутила себе на дитячих образах.

Баба Віра тихо сказала:

– Не треба, Ніно…

Але вже було пізно.

– Дитячих? Я в дванадцять років бігала до автобуса й чекала тебе. У шістнадцять перестала. Бо кому ти треба, правда? Так ти вирішила?

Мати сіла рівніше, поправила волосся і раптом заговорила сухо, по-діловому:

– Добре. Раз уже без сантиметрів. Я приїхала не для сварки. Мені потрібна допомога. Гроші.

Ніна завмерла.

– Що?

– Те, що чуєш. Я нездорова, працювати важко. Ти заміжня, у тебе будинок, чоловік, дитина. Не бідна. Будеш мене утримувати. По закону.

У кухні стало так тихо, що було чути, як цокає старий годинник.

– Ти серйозно? – Ніна дивилась на неї, ніби вперше бачила щось по-справжньому брудне.

– Абсолютно. Я тебе народила. Значить, маєш обов'язок. Якщо по-людськи не хочеш, буде через суд.

Баба Віра сперлась ліктем об стіл. Її пальці тремтіли.

– Ти б хоч посоромилась…

– А чого мені соромитись? – різко відрубала мати. – Я своє життя прожила як могла. Тепер її черга. Або щомісяця гроші, або ще краще – купіть мені однокімнатну в місті. Вам же є з чого. Не чужі ж люди.

Оце було найгірше. Не те, що вона приїхала. Не те, що не попросила пробачення. А те, як спокійно вона це сказала. Ніби все нормально. Ніби покинута дитина просто виросла в зручний гаманець.

Ніна повільно дістала телефон.

– Вставай і йди звідси.

– Не командуй.

– Йди. Зараз.

– А то що? Дільничного покличеш? На матір?

– На чужу жінку, яка довела мені бабусю до нападу, – відрізала Ніна. – І слухай уважно: ні копійки ти від мене не побачиш.

Мати теж встала.

– Побачу. Суд змусить. Закони для всіх однакові.

І тут баба Віра тихо, але дуже чітко сказала:

– Закони, може, й однакові. Совість – ні.

Мати глянула на неї з кривою посмішкою.

– От через вас вона така. Ви з неї зробили жорстоку.

Ніна відкрила двері.

– Вийшла.

Мати пройшла повз неї й на порозі кинула:

– Ще сама прибіжиш. Коли повістка прийде.

Вона пішла, навіть не озирнувшись.

Ніна зачинила двері й обернулась. Баба Віра сиділа біла як стіна.

– Бабусю?

– Валідол… у серванті…

Ніна кинулась до шухляди, налила води, тремтячими руками подала таблетку. Баба Віра довго не могла проковтнути.

Після цього Ніна ще годину сиділа біля неї, тримаючи за руку. Телефон у неї в кишені весь час світився – дзвонив чоловік, питав, де вона. Вона не брала.

Увечері свекруха сказала:

– Такі, як вона, просто так не відчепляться.

А чоловік мовчав довше за всіх, а потім спитав:

– Якщо справді подасть до суду… що будемо робити?

Оце Ніну вдарило вдруге.

Не "не хвилюйся".
Не "я тебе захищу".
А "що будемо робити?"

І тепер скажіть: дочка, яку кинули, справді ще й повинна утримувати матір тільки тому, що та її народила?

За три дні прийшло повідомлення з незнайомого номера: "На адвоката я вже знайшла."

Valera

Популярне