У двір влетіла свекруха й навіть хвіртку не зачинила.
– Давай малого мені. Швидко. І біжи до баби Віри, бо там уже твоя мати рот відкрила.
Ніна аж сина притиснула сильніше.
– Що з бабусею?
– Поки жива. Але якщо та ще хвилин десять посидить у неї на кухні – не знаю.
Ніна віддала Андрійка і вискочила з хати просто в домашніх капцях.
У будинку бабусі стояла важка тиша. На столі – чашка, до якої ніхто не доторкнувся. Баба Віра сиділа бліда, однією рукою трималася за груди. Навпроти – жінка з яскравою помадою, з чужим запахом парфумів і таким виглядом, ніби приїхала не після двадцяти років мовчання, а в гості на вихідні.
– О, прибігла, – усміхнулась вона. – Я ж казала, рідна кров. Скільки не ображайся, а до матері тягне.
Ніна навіть не глянула на неї.
– Бабусю, таблетки пила?
– Пила, дитино. Сядь.
– Та що ти як чужа? – мати підвелась. – Обійми хоч.
Ніна відступила.
– Ти чого приїхала?
Мати закотила очі, ніби це їй тут хамлять.
– Не вигадуй. Я – твоя мати.
У Ніни аж щелепу звело.
У дванадцять вона стояла біля рейсового автобуса й вишукувала її в натовпі. Щосуботи. Баба Віра казала: "Ходімо додому". А вона стояла. Бо мати ж обіцяла забрати. Потім автобуси приїжджали, люди виходили, а її не було. Ні листа. Ні дзвінка. Нічого.
І тепер ця жінка сидить на бабусиній кухні й говорить "не вигадуй".
– Мати? – Ніна коротко засміялась. – Мати – це та, що мене ростила. Мати – це та, що ночами біля мене сиділа, коли я горіла від температури. Мати – це баба Віра. А ти хто?
– Оце так виростили, – фиркнула та. – Невдячна. Сама винна, що накрутила себе на дитячих образах.
Баба Віра тихо сказала:
– Не треба, Ніно…
Але вже було пізно.
– Дитячих? Я в дванадцять років бігала до автобуса й чекала тебе. У шістнадцять перестала. Бо кому ти треба, правда? Так ти вирішила?
Мати сіла рівніше, поправила волосся і раптом заговорила сухо, по-діловому:
– Добре. Раз уже без сантиметрів. Я приїхала не для сварки. Мені потрібна допомога. Гроші.
Ніна завмерла.
– Що?
– Те, що чуєш. Я нездорова, працювати важко. Ти заміжня, у тебе будинок, чоловік, дитина. Не бідна. Будеш мене утримувати. По закону.
У кухні стало так тихо, що було чути, як цокає старий годинник.
– Ти серйозно? – Ніна дивилась на неї, ніби вперше бачила щось по-справжньому брудне.
– Абсолютно. Я тебе народила. Значить, маєш обов'язок. Якщо по-людськи не хочеш, буде через суд.
Баба Віра сперлась ліктем об стіл. Її пальці тремтіли.
– Ти б хоч посоромилась…
– А чого мені соромитись? – різко відрубала мати. – Я своє життя прожила як могла. Тепер її черга. Або щомісяця гроші, або ще краще – купіть мені однокімнатну в місті. Вам же є з чого. Не чужі ж люди.
Оце було найгірше. Не те, що вона приїхала. Не те, що не попросила пробачення. А те, як спокійно вона це сказала. Ніби все нормально. Ніби покинута дитина просто виросла в зручний гаманець.
Ніна повільно дістала телефон.
– Вставай і йди звідси.
– Не командуй.
– Йди. Зараз.
– А то що? Дільничного покличеш? На матір?
– На чужу жінку, яка довела мені бабусю до нападу, – відрізала Ніна. – І слухай уважно: ні копійки ти від мене не побачиш.
Мати теж встала.
– Побачу. Суд змусить. Закони для всіх однакові.
І тут баба Віра тихо, але дуже чітко сказала:
– Закони, може, й однакові. Совість – ні.
Мати глянула на неї з кривою посмішкою.
– От через вас вона така. Ви з неї зробили жорстоку.
Ніна відкрила двері.
– Вийшла.
Мати пройшла повз неї й на порозі кинула:
– Ще сама прибіжиш. Коли повістка прийде.
Вона пішла, навіть не озирнувшись.
Ніна зачинила двері й обернулась. Баба Віра сиділа біла як стіна.
– Бабусю?
– Валідол… у серванті…
Ніна кинулась до шухляди, налила води, тремтячими руками подала таблетку. Баба Віра довго не могла проковтнути.
Після цього Ніна ще годину сиділа біля неї, тримаючи за руку. Телефон у неї в кишені весь час світився – дзвонив чоловік, питав, де вона. Вона не брала.
Увечері свекруха сказала:
– Такі, як вона, просто так не відчепляться.
А чоловік мовчав довше за всіх, а потім спитав:
– Якщо справді подасть до суду… що будемо робити?
Оце Ніну вдарило вдруге.
Не "не хвилюйся".
Не "я тебе захищу".
А "що будемо робити?"
І тепер скажіть: дочка, яку кинули, справді ще й повинна утримувати матір тільки тому, що та її народила?
За три дні прийшло повідомлення з незнайомого номера: "На адвоката я вже знайшла."
