– "Ти знову це всім розказуватимеш?" – чоловік поставив чашку так, що аж дзенькнуло.
– "А що не так? Це наша сімейна історія".
– "Історія? Ти серйозно? Про прабабусю, яка вночі хрестила дитину в палаті? Ти це хочеш вчительці Івана сказати?"
– "Я бачила її. На власні очі".
– "Ти після пологів бачила все, що завгодно".
Іван, уже дорослий, відсунув телефон.
– "Тату, ну почалося".
– "Ні, це в тебе почалося. Бо мама двадцять років тобі втовкмачує, що ти якийсь "особливий"".
– "Я не втовкмачую. Я просто пам'ятаю, що лікарі тоді казали, що з ним не все гаразд. А потім стало добре".
– "Бо його лікували, а не тому що привид у старій кофтині над ним руками махав".
– "Не смій так говорити про мою прабабусю".
– "А не смій робити з дітей церковно-містичний серіал".
Молодший фиркнув.
– "Зате це краще, ніж твоя улюблена версія: "просто збіг"".
– "Так, збіг. Нормальне слово для нормальних людей".
– "А те, що я "покликав" брата, теж збіг?" – Іван посміхнувся. – "Я постукав мамі по животу: "вилазь давай", і він народився за три години".
– "Ти був дитиною. Ви всі тепер із цього зробили сімейний культ".
– "Зате ти кожен раз це слухав і мовчав", – мати стиснула серветку. – "Коли зручно було – мовчав".
– "Я мовчав, щоб ти не розганяла цю маячню ще сильніше".
За столом стихло.
Тоді мати встала.
– "Добре. Сьогодні скажу при всіх. На хрестини онуки я вас не кликатиму. Бо ти знову стоятимеш із мордою, ніби ми всі ідіоти".
– "Та не клич. Тільки дитину в спокої лиши. Не чіпляй до неї своїх мертвих родичів".
– "Краще мертві родичі, ніж живий батько, якого завжди нудить від власної сім'ї".
– "О, пішло. Аплодуйте, зараз буде головна казкарка вечора".
Іван різко встав.
– "Та заткнись уже. Все життя сидів збоку, а тепер раптом головний адекватний?"
– "Хоч один у цьому домі".
– "Ні", – Іван взяв куртку. – "Ти просто єдиний, кому треба, щоб усе святе виглядало тупо".
Він грюкнув дверима.
А батько тільки пирхнув:
– "От бачиш? Ще один чудом освячений".
