Паспорт казав, що мені вже 27, а я все ще жила з батьками. Я звичайно дуже їх люблю, але на той момент я усвідомлювала, що час мені вже окремо жити. Сподіватися на спадок бабусі, або заможної тітоньки не було сенсу, тому що їх просто не було. Лишився один варіант: купити власну квартиру у кредит. Не знаю, як я на це погодилася, оскільки працювала звичайнісіньким менеджером із середньою зарплатнею.
Ось настав день, коли я мала сказати про це батькам. Вони не дуже позитивно сприйняли таку новину:
– Тобі що, з нами погано?… – у розпачі запитала мама.
– Ні, мамо. Мені з вами дуже добре, але поки я живу тут, то особистого життя у мене не буде.
Батьки переглянулися і стверджувально кивнули. Після цього, я почала шукати квартири. Спочатку, я думала купувати однокімнатну, а потім, подумала, що колись, все ж в мене буде сім’я, тому треба брати дві кімнати!
Як на диво, шукала я не довго. Квартиру продавали у старому зеленому районі, а ціна майже не відрізнялася від однокімнатної в новобудові. На емоціях, я вирішила брати. Тим паче, минулі власники терміново мали їхати закордон, тому продавали квартиру з новим ремонтом та меблями за доступною ціною.
Щаслива я ходила приблизно місяць, а потім зрозуміла, що кредит – це зло. Від зарплати залишалося зовсім мало грошей. Я не могла дозволити собі нічого зайвого. І лякало мене те, що це буде тривати ще стільки років!
Ось, одного разу, я зустріла на вулиці свою однокласницю Марину. Вона як завжди усміхнена, весела і вміє читати всі твої емоції з перших секунд розмови. Вона вирішила повести мене у піцерію, а мене це лякало більше смерті. Я ж на день можу потратити не більше 80 гривень, а у піцерії зараз мінімум 200 доведеться залишити. Це означає, що я 3 дні буду взагалі голодна ходити. Маринка все зрозуміла одразу і сказала:
– Я вгощаю! Мені сьогодні гонорар виплатили, тому гуляємо.
– Вітаю тебе, але платити будемо навпіл.
– Та перестань, я ж кажу, гонорар виплатили. А я його знаєш як довго чекала!
Два келихи пива і я вирішила запитати:
– Слухай, а звідки ти знаєш, що у мене з грошима проблеми?
– Тому що тебе я знаю все своє життя. Якби все було нормально, ти вже б мене у ресторан якийсь тягнула, а так зрозуміло, що проблеми в тебе тимчасові.
– Дійсно. Але тимчасові вони на років 15.
– Ти що квартиру купила?
– Слухай, тобі на “Битву екстрасенсів” треба! Звідки ти все знаєш?
– Та просто ляпнула! – засміявшись сказала подруга.
– Купила квартиру, одразу двокімнатну. А тепер навіть панчохи собі купити не можу, банально грошей не вистачає.
– То квартиранта собі візьми. На елементарні речі точно вистачить, а на панчохи так точно.
– Слухай, а я про це навіть не подумала. Можна було б якусь студентку взяти. Але ризиковано трохи, а раптом аферистка якась прийде?
– Ану почекай, просто тут мій двоюрідний брат у Київ має переїхати, а жити йому нема де. Може дізнатися, чи йому такий варіант підходить?
– Ти хочеш, щоб я з незнайомим чоловіком жила?
– Це зараз незнайомий, а потім буде знайомий. Зате точно не аферист і гроші буде вчасно платити. І взагалі, стать не головне.
– А що головне?
– Головне, щоб квартиру тобі не псував і гроші платив. А це Макс точно робити буде.
– Він хоч не старий?
– А тобі що з нього суп варити, – засміялась Марина. – Нормальний.
Я трішки подумала, а потім вирішила погодитися. Варіант дійсно дуже привабливий і гроші завжди будуть.
– Ну добре, дзвони своєму братові і кажи, що є квартирка за доларів 200.
– Кажи 300, він програміст, це для нього взагалі копійки.
Через тиждень Макс приїхав з речами. Виявилося, що йому 35 років і він не дуже балакучий. Ну звичайний такий програміст, всі вони трохи дивні і він нічим не відрізнявся. Спершу, ми майже навіть не розмовляли, у кожного було своє життя. Макс приходив тільки переночувати і мене це цілком влаштовувало. Гроші платить, а я його майже не бачу.
Харчувався він правда жахливо, постійно піци, суші та китайська локшина. Загалом, нічого корисного. А я, все ж 27 років з мамою жила, готувати вміла. Завжди якийсь супчик, чи борщик на плиті є. Так, я вирішила його кликати їсти. Шкода мені його шлунок стало. Він такого довго не витримає. Так я стала готувати на двох, а Макс поступово почав купувати продукти. Потім, коли збиралася прати, завжди його речі також клала у машинку. Мені не важко, все одно буде прати, а так навіть економніше. Він звичайно це помітив і почав самостійно сміття виносити. Ось так побут нас зблизив.
Одного разу, він прийшов і сказав, що їде додому, тому що взяв відпустку і не буде його майже місяць. Потім, він пішов складати сумку, я мовчки спостерігала, а потім вирішила допомогти, тому що складати так сорочку це просто злочин.
Минуло декілька днів і я почала страшно сумувати, навіть їсти не хотілося. Настрою не було взагалі. І тут, на одинадцятий день відкриваються двері і заходить Макс. Я підірвалася:
– Щось трапилося?
– Та ні, просто додому тягне, а у батьків нудно трохи.
– А я від завтра у відпустку йду, на 10 днів, – з прихованим захватом сказала я.
– То може поїдемо кудись? У мене ще є 15 днів.
– Ти ж додому хотів…
– До тебе я хотів!
Так ми і зрозуміли, що жити один без одного вже не можемо. З часом, зробили у квартирі невеликий ремонт, а у другій кімнаті змінили шпалери на сині. Все ж, хлопчик у нас буде.
Ви б погодилися жити у квартирі з незнайомим чоловіком?
