На роботі я познайомився з Софією. Коли я влаштувався туди працювати, вона вже була на керівній посаді. Софія мені дуже подобалась, то ж я дерся по кар’єрній драбині, як тільки міг. Не одразу, але мені вдалося! Як тільки я був на рівні, того ж дня запросив її на вечерю. Вона мило відповіла, що зайнята, але долучилась в соцмережі і сказала, що я можу повторити спробу, може, в неї в інший час не буде планів.
Так вона дала зрозуміти, що в мене є шанси. Ми листувались в соцмережі, вона була дуже цікавою людиною: знала більшість актуальних новин, зналася в мистецтві, жартувала просто прекрасно. Згодом я зрозумів, що по вуха закохався в неї. Відчував, що можу дати їй усе і запропонувати навіть одразу вийти заміж за мене.
Того вечора я заїхав за нею. Вона була чудова: в сукні, з блискучими локонами і на підборах. Коли вона підійшла до мене, то дала мені червону квітку без стебла. Натомість я простягнув їй букет троянд, на що вона відповіла: “Бачиш, зійшлись”. В тому було щось загадкове. Коли жінки дарують квіти? Вона зачаровувала мене з кожною хвилиною більше.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ось ми вже виходимо з машини біля ресторану. До мене підбіг хлопчик-безхатько.
– Дядьку, дайте, будь ласка, скільки не шкода, я дуже голодний. — Я дав йому сотню.
– Це ж так багато, ви впевнені?
– Бери-бери.
Я повернувся назад до Софії, а вона була дуже невдоволеною.
– Що таке? – запитав я.
– Нащо ти роздаєш всім гроші? У нього є батьки, вони мають дбати про малого, а не ти.
Я був вражений від такої злості Софії. Мені після цього аж не хотілось продовжувати вечір. Але в ресторан ми зайшли. Софія замовила те, що було найдорожчим в меню. А я взяв чашку кави, бо їсти не хотілось.
– Чому відмовляєшся їсти? Якщо грошей не вистачить, я можу позичити. Зарплатня в мене непогана, — посміхалась Софія.
Вечір пройшов так собі. Згодом принесли рахунок. Я заплатив за каву і посунув рахунок до неї. Вона здивувалась не на жарт.
– Ти хочеш, щоб я заплатила за себе сама?
– Ну ти ж заробляєш непогані гроші.
Вона була спокійною. Заплатила і пішла.
А мені після того випадку було дуже незручно. Дуже шкода, що так сталось. Ми зараз бачимось щодня на роботі, але й мені і їй це не в радість, добре помітно.
Що б ви порадили автору статті?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
