Ми з чоловіком знайшли один одного не одразу. Мені вже було 30, а йому — 32. Обидвоє не були в шлюбі, але, звісно, мали до того тривалі стосунки. Ми з ним ніколи не обговорювали колишнє і колишніх, бо завжди були щасливими разом.
Ми зустрічались всього пів року, а потім одружились. Нещодавно відзначити річницю спільного шлюбу — вже 13 років минуло, а все як один день. На 5 році шлюбу я народила для Андрія доньку. Він чекав хлопчика, але шалено зрадів дочці. Він був чудовим татком і дитина його дуже любить. Він виконує забаганки, називає її принцесою і робить з нею уроки.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Але нещодавно сталось неочікуване. Йому в соцмережі написав давній друг з дитинства, який живе на батьківщині Андрія. Просто спілкувались про те й про се, але тоді з’ясувалось, що в чоловіка є син. Тринадцятирічний. Про нього не знала ані я, ані Андрій.
Виявилось, що коли Андрій поїхав з селища, дівчина дізналась, що вагітна. Мені невідомо, як вони розірвали стосунки, але чомусь вона Андрієві не сказала про дитину. В той час ми з Андрієм знайомились, зустрічались і одружитись.
Коли Андрій дізнався про сина, швидко знайшов ту жінку в соцмережі і побачив на фото її з сином. Точніше, з копією Андрія. Коли я це побачила, то аж серце завмерло. Навіть наша дочка не так схожа на нього, як та дитина. Чоловік не меншою мірою був здивований.
Він полюбив того хлопчика з першого погляду. Швидко почав писати його мамі, яка спочатку не реагувала. А потім у них зав’язалась переписка. Син уже давно в школі, відмінник, спортсмен, живуть вони самі. Саме такого сина Андрій хотів: розумного, спортивного, сильного, схожого на себе…
А згодом Андрій уже спілкувався з сином. Про те, про се, нічого серйозного, але часу Андрій на це виділяв надзвичайно багато! Дочка підходила до нього й просила його уваги, а він постійно просив чекати. Згодом почалось спілкування по скайпу, постійні стікери з вайберу. За кілька днів Андрій не відривався від телефона.
Чоловік запросив сина на зимові канікули. Він приїжджав до нас, Андрій водив його, куди хлопцю тільки й хотілось. Він був чемною дитиною, але дивитись на це я не могла. Ще й доня постійно засмучена була, бо просилась із ними, але Андрій казав, що треба увагу приділяти брату, він ще й гість. Доня чекала й не тямилась від щастя, коли брат поїхав.
Андрій з сином спілкуються досі. Окрім того, він постійно висилає хлопцю гроші: то свято, то спортивний гурток, то шкільні потреби, то просто так. Я не думаю, що так має бути. Чого його мама нічого не розказувала? Щось тут не так.
А ще мені здається, що Андрій холодний до нашої донечки. Він і дня не витримує без спілкування з сином, ми з донькою наче зникли з його життя. Я не можу йому заборонити. Не знаю, що робити. Розлучення?
Що ви б порадили авторці статті?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
