– У суботу зранку приїдеш. Там дах тече, – сказала Віра й поставила перед Миколою ключі.
– У суботу в нас лікар, – сказала я.
– Лікар не втече. А вода – так.
Микола взяв ключі. Мовчки.
– Ти серйозно? – я подивилась на нього. – У мене тридцять дев'ятий тиждень.
– Я швидко, – сказав він. – Туди й назад.
– Ти так про все кажеш. "Швидко". А потім ніч.
Віра зітхнула, ніби я зіпсувала їй апетит.
– Коли я носила дитину, я сама і воду тягала, і картоплю копала. Ніхто навколо мене не танцював.
– То, може, не треба цим пишатися? – сказала я.
Вона посміхнулась куточком рота.
– А може, не треба з вагітності робити посаду.
Микола різко:
– Мамо.
– Що "мамо"? Я правду сказала. У хаті сидить – і вже героїня.
– Я "сиджу", бо твій син просив не перенапружуватись, – сказала я. – І бо в нас ще є дитина, яку хтось має водити в садок.
– О, почалося. Завжди "в нас". А коли допомогти батькам – уже "він".
Микола потер лоба.
– Давайте без цього.
– Без чого? – я вже не стрималась. – Без того, що ви купили собі дачу, а працює там мій чоловік? Це не "допомогти батькам". Це найняти безкоштовного мужика через почуття провини.
– Безкоштовного? – Віра засміялась. – Та все, що в нас є, потім вам і залишиться.
– Оце найулюбленіший шантаж старших, – сказала я. – Спочатку витиснути людину, а потім назвати це спадщиною.
Микола підняв на мене очі:
– Не зараз.
– Ні, саме зараз. Бо коли я народжуватиму, ти теж скажеш: "Я швидко, там тільки паркан підперти"?
Віра різко відсунула чашку.
– Ти дуже смілива стала. На чужому хлібі.
У кімнаті стало тихо.
– Перепрошую? – я навіть не одразу повірила.
– А що не так? Живете в квартирі, яку Миколі батько допоміг купити. Машину вам хто віддав? Ми. У садок онука хто водив, коли ти "погано почувалась"? Я. А тепер я прошу кілька разів допомогти – і я вже експлуататорка?
– Кілька разів? – я засміялась. – Він туди їздить частіше, ніж до власної дитини на майданчик.
– Бо тут від нього тільки претензії слухають, – сказала Віра.
Микола вдарив долонею по столу:
– Досить.
– Ні, не досить, – сказала я. – Скажи їй в очі: це її дача, не твоя.
Віра подивилась на нього спокійно, майже ласкаво.
– Скажи. І заодно скажи, що коли народишся вдруге як батько, а не як син, тоді й приходь по допомогу сам.
– Мамо, це низько.
– Низько – це брати все, що зручно, а потім розказувати про межі.
Я встала так різко, що стілець скрипнув.
– Дякую. Тепер хоч чесно. Не "для вас стараюсь", а "ви мені винні".
– А хіба не винні? – Віра теж підвелась. – Батьки вкладають не для того, щоб у старості слухати лекції від невістки, яка в родину прийшла з одним пакетом.
– Мамо! – Микола аж побілів.
– Ні, хай договорить, – сказала я. – Це ж ваша улюблена правда, яку соромно сказати вголос? Що невістка – тимчасова, а син – довічний ресурс.
– А ти хто? – Віра ступила ближче. – Ти не ресурсом користуєшся? Чи твої "наші клопоти" – це тільки коли тобі зручно? Дача погана, бо там не ти головна.
– На дачі хоча б чесно: ви хочете раба. А вдома вам потрібна вдячна мовчазна жінка.
Микола схопив мене за лікоть:
– Поїхали звідси.
– Звісно, втікай, – кинула Віра. – Це ти вмієш. Від відповідальності – перший.
Він обернувся:
– Відповідальність – це діти, мамо. Не ваші грядки.
– Діти? – Віра підняла брови. – Тоді чому першу дитину я тягнула, поки ви "будували сім'ю"?
Я відчула, як на нас уже дивляться. У дверях стояв свекор. За ним – сусідка, що зайшла по розсаду.
– Та що тут у вас? – тихо спитав свекор.
Віра навіть не знизила голос:
– Та нічого. Просто твій син вирішив, що мати можна використати, а потім списати.
– Ви зараз при людях це робите? – сказав Микола.
– А що, соромно? – відрізала Віра. – Соромно мало бути, коли ти вагітну жінку прикриваєш, щоб не допомагати батькам.
– "Прикриваєш"? – я зробила крок до неї. – Тобто моя вагітність для вас відмазка?
– Для мене – ні. Для тебе – так.
Сусідка завмерла з коробкою розсади в руках.
Свекор буркнув:
– Віро, досить уже.
– Ні, не досить! – Віра майже крикнула. – Бо поки я мовчала, мене зробили зручною. Я купила дачу – погана. Прошу допомоги – нахабна. Даю онукам – повинна. Не даю – теж винна. Зате пані в нас одна: їй народжувати, їй страшно, їй треба чоловіка поруч.
– Так. Мені треба чоловіка поруч, – сказала я. – Не сина при вашій спідниці.
Микола заплющив очі.
– Все. Поїхали.
Віра коротко засміялась.
– Їдьте. Тільки ключі від квартири теж лишіть. Раз ви такі самостійні.
Микола повільно поклав ключі від дачі на стіл.
Потім витягнув із кишені зв'язку з ключами від квартири.
І поклав поруч.
