Я завжди мріяла про велику і дружню сім’ю. І ця мрія таки стала реальністю. Я народила своєму чоловікові трьох дітей: 2 донечок і сина.
Коли я гуляла з малечею в парку – усі перехожі заздрили моєму щастю, а люди літнього віку найбільше:
– Ото Ти вже в Бога щаслива! На старості літ точно сама не залишишся.
Хто ж знав, що я буду непотрібною власним дітям?!
Старша донька познайомилася з іноземцем, вийшла за нього заміж і вже кілька років живе в Іспанії. У неї двоє чудових дітей. Тільки біда у тому, що ми з моїм Петром бачили їх тільки на фотографіях.
Син теж переїхав до іншого міста. Живе у квартирі своєї дружини, яка дісталася їй у спадок від батьків. Нещодавно в молодої сім’ї народився синочок. Якою ж я була щасливою, сподівалася, що хоч тепер матиму змогу бавити онука. Але Ромчик увесь час на роботі, тож в гості вони з невісткою навідуються дуже рідко.
Спершу я пробувала сама до них приїжджати, допомагати невістці з немовлям, але довгі автобусні подорожі підірвали моє здоров’я, тож тепер ніяких сил не вистачає, щоб здолати сотні кілометрів, які відділяють мене від кровинки.
Єдиною моєю втіхою і розрадою залишилася Іринка – онучка від другої доньки Марійки. Вони живуть удвох на іншому кінці міста, але я не скиглю, це, принаймні, не інша країна. Чоловік моєї доньки виявився справжнім негідником! Покинув її, коли та ще була вагітною, але я підтримала Марію, допомагала їй з дитиною, поки вона не встала на ноги і не могла забезпечувати доньку самотужки.
Напередодні Дня народження Ірусі я вирішила зробити сюрприз. Сама спекла її улюблений тортик, купила подарунок і зібралася в гості без попередження. Петро теж дуже хотів скласти мені компанію, але злощасний тиск зруйнував наші плани, тож я поїхала сама.
Коли Марія відкрила мені двері, то навіть не намагалася приховати того, що вона неприємно здивована.
– Мамо, ти хоча б зателефонувала, бо з’явилася, як сніг на голову. Та й для чого ти з собою торт привезла? Ти ж знаєш – ми такого не їмо.
Останнім часом моя донька схибнулася на здоровому харчуванні і дитину тим годує. Одна трава та й годі! Я хотіла хоч чимось смачненьким потішити онуку. Але навіть торт не зміг врятувати настрій Іринки.
Коли вона зайшла в двері, то спочатку зраділа моєму приїзду. Я довго її обіймала, не могла натішитися своєю онучкою. Але коли Іра дізналася, що я залишуся у них на декілька днів – усмішка з її лиця миттєво кудись зникла.
За 3 дні мого перебування в їхньому домі вони навіть не хотіли зі мною поспілкуватися. Постійно втікали від мене. Марійка на роботі затримувалася, а Іра удавала, що дуже зайнята виконанням домашнього завдання.
Одного разу я випадково почула їхню розмову:
– Мамо, скажи бабусі, щоб вона поверталася додому. Мені вже набридло жити з нею під одним дахом. Невже ніхто її не навчив заходити в чужу кімнату тільки після стуку? – скаржилася онучка.
– Ой, та мені й самій вже несила. Треба потерпіти. Післязавтра бабусі вже доведеться поїхати. У неї ж квитки на потяг, – заспокоювала Іринку мати.
Я не стерпіла такого ставлення до себе. Я ж не наймичка, якій нікуди податися. У мене є рідний дім, де мене люблять, цінують і де на мене завжди з нетерпінням чекають.
Коли я почала збирати речі, донька з онучкою зрозуміли, що бовкнули зайвого, а я стала свідком цього. Почали мене відмовляти:
– Мамо, та куди ж ти поїдеш? Поїзд лише післязавтра.
Я вирішила їм нічого не пояснювати. Витягла святковий торт з холодильника, викинула його в смітник, забрала речі і пішла.
Увечері я вже була на порозі власної хати. До мене зі швидкістю світла біг з кімнати мій Петро:
– Ну, нарешті ти приїхала. Без тебе тут так нудно, що вмерти можна.
Дарма я себе тішила ілюзіями, що мене приймуть в будь-якому домі, де б не жили мої діти. Я зрозуміла, що справжній дім – це люди, які тебе люблять. Тому, я більше від свого чоловіка ні на крок не відійду. А діти? Хай живуть своїм життям.
Чи погоджуєтеся ви з головною героїнею?
Чи правильно вона вчинили у ситуації з донькою?
