З самісінького початку повномасштабної війни чоловік наполягав на тому, щоб ми з дітьми виїхали з Сум, але я була проти. Мені зовсім не хотілося покидати рідний дім, їхати кудись на чужину, де ніхто нас не знає, де ніхто про нас не потурбується.
Та коли наше місто потрапило в оточення, я зрозуміла — іншого виходу у мене просто немає. Останньою краплею в чаші мого терпіння стала поведінка мого маленького сина, який вже настільки звик до сигналів тривоги, що хапав свою курточку і біг до коридору. Через деякий час він плакав і хотів повернутися до теплого ліжечка, але цього робити було не можна.
Коли відкрили перші “зелені” коридори, частина області вже була окупованою. Було шалено страшно брати машину і втікати, коли над головами буквально свистять кулі і вибухають снаряди.
8 березня ми таки наважилися.
Попередили близьких і знайомих про те, що збираємося залишити Суми — їхатимемо на Захід України. Думали, що всі захочуть з нами втікати — але не так сталося, як гадалося. Люди були не на жарт наляканими, тому ризикувати заради сумнівної евакуації нікому не хотілося.
Буквально в останній момент до нас долучилася моя колега з дітьми.
Дорога пролягала через всю Україну… Де ми тільки не ночували? І в Умані, і в Полтаві, і в Тернополі. Всюди нас приймали з особливою турботою, підтримкою і теплотою. Мені здавалося, що я зупинилася в давніх друзів, які мене хоч давно і не бачили, але любити не перестали.
Потім ми таки вирішили виїхати за кордон. Не хотілося користуватися добротою українців, які готові були віддати останню сорочку, аби підтримати людей з гарячих точок. В мого малого вдома не було стільки іграшок, скільки йому подарували за час переїзду.
12 березня перетнули кордон
Ми навіть не знали, куди поїдемо. В Європі у нас ні родичів, ні друзів — тож всюди, де б не подалися, будемо відчувати себе самотньо. Та то ще пів біди! Ми гадки не мали, як себе прогодувати, бо не мали з собою ні речей, ні грошей, ні одягу. Коли виїжджали з Сум — думали тільки про те, як би залишитися живими.
Благо, що як тільки ми перетнули пропускний пункт, нас зустріли волонтери, які забезпечили усім необхідним. Тут тобі і теплі намети, і гаряча їжа, і засоби гігієни. Поселили нас в один намет з чоловіком, який збирав групу до Італії — запропонував і нам поїхати. Обіцяв, що благодійна організація “Карітас” про все подбає.
Дякувати Богу, все так і було! Волонтери оформили усі необхідні документи, ми з дітьми здали тест на коронавірус, провели кілька днів на карантині, а тоді вже потрапили на територію Італії, де могли вільно пересуватися.
Спершу нас поселили в тимчасові гуртожитки, куди привозили все необхідне для нормального життя. Потім потихеньку переселяли людей в села біля міста Крема.
Умови в усіх різні — це залежить від того, хто саме взявся опікуватися вами. Про нас дбають священники і парафіяни місцевої церкви. Вони платять за нашу квартиру і допомагають нам з продуктами.
Підтримка від самої держави теж дуже відчутна — ми можемо безплатно пересуватися міжміським транспортом, маємо медичне страхування і можливість зробити щеплення. Грошова допомога складає 300 євро для дорослого і 150 для дитини.
Мені зовсім не хотілося сидіти на шиї в добрих європейців, тому я почала шукати роботу… Мій запал швидко згас, коли я зрозуміла, що без знання мови можу розраховувати лише на швабру чи місце за станком.
Волонтери обіцяли мене кудись прилаштувати, тож поки це питання поставила на паузу.
Найтяжче завдання на сьогодні — це звикнути до клімату і до самотності. Спека тут постійно! Магазини, базари зачиняються на обід, оскільки витримувати таку температуру нереально. Виходять на прогулянку після 20 години.
Поговорити нам особливо ні з ким. Ні я, ні донька італійською не володіємо. Ще англійською висловитися можу, але не всі в Італії її розуміють.
Взагалі, хочу додому! Не потрібно мені ні моря, ні океану, ні гір! Я сумую за чоловіком і рідним домом. В Італії гарно, комфортно, але тут на серці з’явилося постійне відчуття, що справжнє життя почнеться лише завтра.
Джерело: https://ukr-space.com.ua/
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
