Сам я родом із села, проте вже давно живу у столиці. Тут я здобував вищу освіту, зараз працюю. Нещодавно навіть квартиру собі вдалося придбати. До батьків приїжджаю лише на свята. Немає часу постійно кататися туди-сюди. Проте щодня зідзвонююсь з ними. По можливості передаю гроші, а вони мені – сумки з продуктами.
Декілька днів тому зі мною сталася дуже цікава історія. Того дня у мене був вихідний, але всі мої плани поспати трохи довше перекреслив один дзвінок у двері. Я нікого не чекав, тому для мене це стало несподіванкою. На порозі я побачив трьох людей: жінку, чоловіка та молодого хлопця. Зізнаюся, я їх зовсім не знав, а ось вони дивилися так, ніби знали мене все життя.
Жінка посміхнулася й сказала:
– Андрійко! Але ж ти виріс за ці роки. А на батька як схожий. Ви подивіться! Богдане, заходьте. Чого ж на порозі стоїмо? І речі заносьте.
– Я перепрошую, але ви хто? І що вам треба?
– Як хто? Андрійко, ти що не пам’ятаєш? Ми родичі з твого села. Я – тітка Олена, а це мій чоловік – Богдан. І син наш – Борис. Він вчитися тут буде і жити з тобою. Ми з твоїм батьком домовилися. Він вже давно казав нам, що ми можемо звертатися по допомогу у будь-якій ситуації. От вона і трапилася.
Тим часом все сімейство вже зайшло у квартиру й почало оглядати моє помешкання.
– А хто вам сказав, що ви можете тут жити? Це моя квартира і я звик жити сам.
– Батько твій сказав. Ти не переживай, ми сюди диван докупимо, щоб Борису було де спати. Тебе з ліжка ніхто виганяти не буде, не переживай.
– Але мені незручно буде, до мене дівчина постійно приходить.
– Ну ти ж сам розумієш, жити йому десь треба, а на квартиру у нас грошей немає. Вони зараз дуже дорогі.
– А гуртожиток?
– Який гуртожиток? Йому вчитися треба, а там умов для навчання зовсім немає. А тут ти хоч зможеш за ним дивитися, – відповіла жінка.
– Вибачте, будь ласка, але ніхто тут жити не буде. Я вас навіть не пам’ятаю. Збирайте свої речі. Не знаю, що вам там батьки наобіцяли, але це моя квартира і я буду вирішувати.
По їх обличчях було зрозуміло, що вони від такої відповіді не в захваті, але це було моє рішення. Потім я зідзвонився з мамою, виявилося, що це дійсно наші далекі родичі й мій вчинок її дуже засмутив.
Як ви вважаєте, я вчинив правильно?
