Я багато років знайома з цією родиною.
Вони познайомилися у молодому віці. Між ними спалахнули почуття, які закінчилися весіллям. Однак у чоловіка були одні пріорітети, а в жінки – ніші. Він хотів успішну кар’єру, а вона – міцну сім’ю.
Так вони й жили. Спочатку чоловік їздив закордон, де закуповував тканини і продавав їх у відділі штор на місцевому ринку. Тим часом дружина займалася вихованням їхньої спільної доньки. Згодом бізнес пішов вверх, тому вдалося відкрити цілий двоповерховий магазин. Дівчинка також росла, вчилася самостійно ходити, їсти й говорити.
Через декілька років донька поїхала вчитися в Англію, а матір залишилася абсолютно самотньою. Для того, щоб заповнити душевну порожнечу, жінка наважилася народити вдруге. Їй було тридцять п’ять років, коли на світ з’явився синочок. Але й він одного дня пішов у самостійне плавання, а в матері залишилися лише спогади.
Діти проводять своє дитинство у батьківському домі. Там вони роблять перші кроки і говорять перші слова. За ними слідкують, їх виховують, про них дбають. Вони йдуть до школи, знаходять друзів, досліджують навколишній світ.
Коли усі базові знання отримано, розпочинається новий розділ у їхньому житті, який називається “Самостійність”. Звісно про батьків вони будуть час від часу згадувати, але тепер на перший план виходять особисті проблеми й турботи.
Саме тому не варто робити дітей центром власного Всесвіту. Не можна закривати очі на негаразди у стосунках з чоловіком, фокусуючись виключно на вихованні малюків. Одного дня підгузки закінчаться і всі домашні завдання будуть виконані. Саме тоді жінка залишається наодинці зі своїм чоловіком. І як жити, якщо ви вже багато років тому втратили зв’язок?
Так, діти вимагають уваги, турботи і відповідальності зі сторони дорослих. Проте це не означає, що всі інші аспекти існування батьків втрачають своє значення.
Є ще інша історія.
Жінка народила дитину, вихованням якої довелося займатися самостійно. Чоловік одразу заявив, що він не готовий бути батьком. Матір постійно робила усе можливе для того, щоб її син мав все необхідне й ніколи нічого не потребував.
Справді, хлопчик зміг досягнути успіху й вирости хорошою людиною. Проте якою ціною? Зараз йому п’ятдесят років, а він досі неодружений. Йому хочеться бути поруч зі своєю матір’ю, перед якою він намагається сплатити борг за усі її жертви заради нього.
Бувають й інші ситуації.
Одна жінка у свої сорок років зрозуміла, що вона нічого не змогла досягти. У неї не було ні успішної кар’єри, ні повноцінної сім’ї. Вона вирішила всиновити дитину, щоб хоч якось реалізуватися.
У підлітковому віці вона мріяла стати піаністкою, але ніхто з рідних так і не підтримав її. Саме тому вона одразу віддала свою доньку в музичну школу. Та на неї не чекав ні успіх, ні слава, бо дитина всім серцем ненавиділа цей інструмент. Та хіба мамі можна відмовити? Жодного задоволення від навчання дівчина не отримувала, зате все ж оволоділа клавішами.
Таких історій безліч. Батьки продовжують жертвувати собою заради благополуччя власних дітей. Та чи вартує воно того? Мені здається, що такий підхід до виховання абсолютно неправильний. Ще гірше, коли мама з татом потім докоряють дітям, мовляв, вони стільки для них зробили, а ті не цінують цього. Від таких слів з’являється почуття провини, яке не дає повноцінно жити.
Зрештою дорослі самі наважуються на народження дитини. Для чого їм це? Щоб було кому подати склянку води на старості літ? Щоб вони втілили їхні мрії в реальність? Звучить егоїстично, погодьтеся. Правильною мотивацією є лише бажання подарувати цьому світу нове життя.
Якось Папа Франциск якось сказав: “Батьки Ісуса пішли в храм, щоб підтвердити, що їхній син належить Богу, і що вони тільки захисники Його життя, а не власники. Це змушує нас замислитися: батьки є захисниками життя дітей, а не власниками”.
Кожна людина – окрема особистість, яка має власні інтереси, захоплення, погляди й переконання. Не варто від них відмовлятися лише через те, що у вас з’явилися додаткові обов’язки й відповідальність у вигляді дітей. І вони у жодному разі не повинні відчувати себе винними у ваших стражданнях. Зрештою цих страждань взагалі не повинно бути.
Любіть себе і реалізовуєте власні мрії. Не нехтуйте ними і не намагайтеся їх нав’язати своїм нащадками. Батьки, пам’ятайте, що одного дня діти виростуть і підуть своїм шляхом, який вони мають право обирати самостійно.
А як ви вважаєте, чи повинні батьки йти на жертви заради своїх дітей?
