Син, як звично, грався на дитячому майданчику з друзями. Його вже довго не було вдома, тому я пішла забрати його, але не побачила Михайлика там, де він мав бути. Та за живоплотом хтось був і звідти лунало схлипування.
Мій син сидів під кущем і плакав. На мою появу він ніяк не відреагував. Я зачекала, поки він трохи заспокоїться, а тоді запитала:
– Михайлику, чому ти плачеш? Ти впав? Чи хтось тебе образив?
– Ви…підібрали мене…як цуценя, – несподівано заявив хлопчик.
– Хто тобі таке сказав?
– Вовка. Йому матір все розказала!
Я одразу зрозуміла, що у такий спосіб сусідка Олена хотіла помститися мені за те, що я минулого тижня зробила її сину зауваження, коли той кидав камінням у котів.
Пригорнувши сина до себе, я поринула в спогади.
Ми з чоловіком завжди мріяли про дітей. Та як відчайдушно ми не старалися, в нас нічого не виходило. Зрештою, лікарі сказали, що усі спроби будуть марними, бо я не могла завагітніти. Вагатися довелося не довго. Усиновлення було нашим єдиним виходом.
Коли ми почали досліджувати це питання, то дізналися, що на немовлят великі черги. Адже багато пар, які опинилися в схожій ситуації, з нетерпінням чекають на те, щоб стати батьками для дитини, від якої після пологів одразу відмовилися. Звучить жорстоко, але це правда.
На щастя, мій однокласник був завідувачем інтернатів у нашому місті. Він порадив нам не спішити. Через два тижні однокласник повідомив, що є можливість взяти малюка з пологового без черги. Безпосередньо до нього звернулася молода дівчина, яка хотіла відмовитися від немовляти і потребувала допомоги в оформленні документів.
Ми повинні були лише погодитися, щоб дівчина записала батьком хлопчика мого чоловіка. Можливо, це не надто чесний і моральний вчинок, але ми не могли упустити свій шанс. Інші документи у нас були давно готові. Згодом я оформила усиновлення.
Так у нас з’явився Михайлик. Завдяки збігу долі та моєму однокласнику, ми стали щасливими батьками.
Ми практично нікому не розповідали цю історію. Не знаю, звідки у сусідки така інформація. Злі язики постаралися. Мабуть, потрібно переїхати в інше місто чи, принаймні, район. Не хочеться, щоб наш син страждав через таких жорстоких і безсердечних людей.
Поки що я спробувала заспокоїти Михайлика:
– Синку, не вір ні Вовці, ні його матері. Ти наша рідна кровинка. Ми тебе дуже любимо і цінуємо. Краще ходімо додому. Мабуть, тато вже почав хвилюватися, де ми пропали.
Михайлик подивився на маму, шморгнув носом і сказав:
– Я йому одразу не повірив і сказав, що це все дурниці!
А що б ви сказали синові на місці матері у такій ситуації?
