Коли я виходила заміж за розлученого чоловіка, то розуміла всі ризики, на які мені доведеться піти.
У Романа від попереднього шлюбу залишилася донечка, яку він любить понад усе на світі.
Я ніколи не була проти того, щоб вона жила разом з нами. Зовсім навпаки, повністю підтримую прагнення Романа брати активну участь в процесі виховання доньки. Мене захоплює те, який він дбайливий і відповідальний тато.
Скоро у нас народиться спільний малюк. Сподіваюся, що чоловік і для нього стане найкращим у світі батьком. Я з усіх сил намагаюся налагодити взаємини з Іринкою, як не крути, не чужі одне одному люди. Вона дуже хороша дитина: спокійна, добра, привітна. Чого не скажеш про її матір.
Справа в тому, що Світлана надто часто почала навідуватися до нас в гості в той час, коли її донька проживає з татом. Мовляв, хоче провести з дитиною трохи часу, бо сумує без неї.
Як мати, я її прекрасно розумію, але мені набридло приходити до власної домівки і бачити на своїй кухні цю неприємну жінку. Вона поводиться так, наче це не вона у мене, а я у неї в гостях. Навіть не вітається.
Відверто кажучи, мені навіть незручно готувати вечерю в її присутності. Одного разу хотіла спробувати – усе валилося з рук. Звісно, а як же інакше, якщо пара уважних очей прискіпливо спостерігає за кожним моїм кроком.
Доводиться тоді пів вечора сидіти в єдиній у нашій квартирі кімнаті, поки Світлана вдосталь набалакається з Іринкою.
Роман з колишньою майже не спілкується, але й приходити до дитини їй не боронить. Я пробувала йому пояснити, що присутність Світлани в нашому домі мені заважає, але чоловік сказав, що не втручатиметься в стосунки доньки з її матір’ю.
Я не розумію, чому б Світлані не забирати доньку зі школи і не прогулюватися з нею парком, не завести її в кінотеатр, або, врешті-решт, не взяти її на один день до себе додому. Що це за звичка така – з’являтися на нашому порозі щоразу, коли засумуєш за дитиною?
Я вирішила, що сама поговорю з жінкою, але ніяк не можу наважитися. Вона на мене навіть уваги не звертає, а про якесь взаєморозуміння й мови бути не може.
Найбільше боюся скривдити своєю неприязню до Світлани Іринку. Їй всього лише 9, тож вона багато чого не розуміє. Якщо я попрошу її не приводити маму додому, а зустрічатися з нею де-інде, вона вважатиме мене монстром. Не можу я цього допустити. Вона вже мені, наче рідна.
Але й постійно терпіти небажану гостю в своєму особливому стані не можу. Бракувало ще, аби мій малюк відчував мою роздратованість.
Що тепер робити? Гадки не маю…
Що б ви порадили головній героїні історії?
Як, на вашу думку, можна вирішити цей конфлікт?
