Я закохався в Тамару з першого погляду. Ми зустрілися на сільській дискотеці. Я запросив її на танець, а потім провів додому. Дорогою ми не переставали говорити, адже у нас було багато спільних тем для розмов.
Згодом я закінчив школу і мав відбути службу в армії. Тома обіцяла, що дочекається мене. Я в цьому не сумнівався. Спочатку мені регулярно приходили від неї листи, але через три місяці написав друг і повідомив, що Тамара вийшла заміж.
Мені було боляче усвідомлювати цю новину. Я думав, що ніколи не пробачу таку зраду. Проте через деякий час я заспокоївся, отямився і вирішив, що все владнаю, коли повернуся. Адже не могла вона добровільно відмовитися від наших стосунків. На це повинна була бути вагома причина!
Після служби я повернувся додому і одразу відправився на зустріч з Тамарою. Вона була здивована моїй появі і всіляко уникала прямого погляду в очі.
– Тамаро, я досі кохаю тебе. Ти можеш розповісти мені всю правду про те, що трапилося. Я готовий залишити минуле позаду і розпочати життя з чистого аркуша. Ми можемо вдвох втекти на край світу!
Дівчина, опустивши голову вниз, сказала:
– Геннадію, ти ж розумієш, що я заміжня жінка і не можу так вчинити.
– Томо, це ж я! Твій Гена! Ти не могла мене забути. Подумаєш, помилилася. З ким не буває? Але у нас є шанс все виправити.
– Забудь мене, – зі сльозами на очах відказала Тамара. – Тепер у мене інше житті і в ньому немає місця для тебе.
– Ти ж досі маєш до мене почуття…
– Вони були колись, а зараз в мене чоловік і дитина незабаром народиться…
– Дитина? – ледь зміг прошепотіти я.
На цьому наша розмова закінчилася.
Згодом Тамара народила хлопчика, але щастя в її сім’ї не було. Чоловік випивав і навіть підіймав на неї руку.
Через рік я одружився з Любою, але й у нас не ладналося. Дружина відчувала, що я досі не зміг забути своє перше кохання, тому регулярно влаштовувала сварки й скандали. Через свій впертий характер Люба ніколи не йшла на примирення, а одразу мчала на кілька днів до матері. Теща жила на іншому березі річки, що текла через наше село. Взимку туди усі люди ходили через замерзший лід, а влітку через переправу.
Якось після чергового непорозуміння Люба не пішла до матері, а провела ніч з іншим чоловіком. Зрадила. Просила потім пробачення, але я простити не зміг. Ми продовжили з нею разом жити, але як сусіди, не більше.
Так минуло ще 5 років, а потім я став удівцем. Люба загинула у крижаній річці, коли переходила на інший берег. Не знаю, хто в цьому винен. Чи я недогледів дружину, чи доля так розпорядилася її життям.
Через кілька днів після похоронів Тамара також попрощалася зі своїм чоловіком. Горілка забрала його на той світ. Селом почали ширитися чутки, нібито нам з Томою судилося бути разом, адже ми навіть овдовіли одночасно.
Я не знаходив собі місця і через сорок днів наважився прийти до Тамари, щоб поговорити. Жінка одразу розплакалася, коли побачила мене на порозі. Ми міцно обійнялися, а потім вона шепнула:
– Ти зачекай мене на вулиці, щоб свекор нас не побачив.
Вийшла. Дивлюся на неї, а всередині все перевертається. З очей ринуть сльози.
– Гено, але ж тільки сорок днів пройшло…
Я розумів, що вона має на увазі. Та кохання сильніше, ніж моє терпіння. Я знав, що ще одного року розлуки не витримаю, тому рішуче сказав:
– Збирай свої речі, бери сина і їдемо.
– Куди? – невпевнено запитала вона?
– У мене є друг в Чернігові. Поживемо якийсь час у нього, а потім і самі влаштуємося.
У будинок ми повернулися вдвох. Свекор побачив нас і не став перешкоджати. Тамара зібрала валізу, взяла на руки сина і ми пішли до мене додому. Зранку я написав заяву на звільнення. Пояснив начальству ситуацію, тому до мене поставилися з розумінням. По обіді нас в селі вже не було.
З того часу минуло сім років. Я ще жодного разу не пошкодував про це рішення.
Якось ввечері ми з Томою сиділи за столом і вона сказала:
– Гено, я мушу вибачитися перед тобою.
– За що?
– За те, що не дочекалася. Ти пішов в армію, а я спокусилася на залицяння Миколи. Розумієш, мені було самотньо, а батькам він дуже подобався…Та й мені….
Я мовчав, тому Тамара продовжила:
– Пам’ятаєш ту ніч, коли ми залишилися вдвох під час твоєї відпустки в армії? Після цього я зрозуміла, що завагітніла…Злякалася і розповіла матері, а вона вирішила, що потрібно терміново заміж виходити, щоб сорому на сім’ю не накликати. А тут Микола…
– Виходить, що Сашко – мій син? – не одразу второпав я.
– Так… – відказала Тамара, не підводячи очей догори.
Важко переповісти, яким щасливим я був в той момент. Так, втрачених років не повернеш і я більше ніколи не буду мати змоги побачити перші кроки сина чи почути його перші слова. Однак тепер ми були разом і це було найголовнішим.
На радощах я міцно обійняв Тамару. У кімнату забіг Сашко. Уся сім’я була в зборі.
Хто ж у житті не помиляється? Головне вчитися на своїх помилка. Ми з Тамарою надолужили згаяне. У нас народилася ще двоє дітей. Нашому щастю немає меж. А минуле? Воно є у кожного.
А як би ви вчинили в такій ситуації?
