– Я підписав завдаток. У п’ятницю ти з’їжджаєш. Віра навіть не підвела очей від каструлі. – Куди? – Не “куди”, а “як усі нормальні люди”: без істерик. Квартира моя.

– Я підписав завдаток. У п'ятницю ти з'їжджаєш.

Віра навіть не підвела очей від каструлі.

– Куди?

– Не "куди", а "як усі нормальні люди": без істерик. Квартира моя. Я її продав.

Ложка вдарилася об край плити.

– Твоя?

Андрій кинув на стіл теку.

– На мені договір. Іпотеку платив я.

– А перший внесок чий був?

– Твоєї мами. І що? Вона ж не на себе купувала.

– Вона віддала гроші після інсульту, бо ти клявся, що "сім'я – це назавжди".

– А ти клялася, що "тимчасово" сидітимеш удома. Три роки, Віро. Три. Роки.

З кімнати визирнула дівчинка.

– Мамо?

Віра одразу змінила голос:

– Сонечко, іди домалюй. Зараз прийду.

Двері дитячої зачинилися.

Андрій знизив плечима.

– От бачиш. Навіть зараз: дитина, каструлі, мама. Все – крім мене.

– Ти серйозно це зараз кажеш? Я сиділа з твоїм батьком, коли він лежав після операції.

– Бо я працював.

– А я, значить, відпочивала?

– Ти ж не заробляла.

Віра повільно витерла руки рушником.

– Повтори.

– Не перекручуй. Я тягнув сім'ю. Я маю право вирішувати.

– Право вигнати дитину з дому?

– Не дитину. Тебе. Дитина може лишитися зі мною.

Тиша вдарила гірше крику.

– Що?

– А що такого? У мене дохід, школа поруч, окрема кімната. А ти де її триматимеш? У мами в однушці? Після другого інсульту? На кухні?

– Ти взагалі чуєш себе?

– Чую. І вперше кажу вголос. Мати – це не професія. Якщо ти не можеш утримувати дитину, не прикривайся любов'ю.

Віра схопила теку й розгорнула договір. Покупець. Сума. Дата.

– Ти вже все вирішив.

– Бо з тобою нічого не можна вирішити. Ти або мовчиш, або плачеш.

– А хто покупець?

Андрій посміхнувся.

– Христина.

– Хто?

У коридорі клацнув замок. У квартиру зайшла жінка в бежевому пальті. Висока, доглянута, з пакетом із пекарні.

– Ой. Не знала, що ти вже сказав.

Віра дивилася на пакет.

– Це моя пекарня. Я туди ходжу щосуботи.

Христина зняла рукавички.

– Ну, тепер і я.

– Вона тут що робить?

– Я купила квартиру, – спокійно відповіла Христина. – Законно.

– Ти спиш із моїм чоловіком і приходиш у мій дім із круасанами?

– По-перше, вже не твій. По-друге, не "сплю", а живу з людиною, яка не перетворює шлюб на санаторій для родичів.

Віра засміялася – коротко, сухо.

– Санаторій? Моя мати віддала вам гроші. Я доглядала його батька. Я сиділа з дитиною, поки він "будував кар'єру". Це називається сім'я.

– Це називається зручно влаштуватися, – відрізав Андрій. – Ти чудово почувалась у ролі святої. У тебе всі винні: хворі батьки, мала дитина, я, робота, світ. Одна ти правильна.

– А ти герой? Віджав квартиру через коханку?

– Я не "віджав". Я забрав те, що й так тягнув сам.

– На мамині гроші.

– На свої щомісячні платежі!

– У квартирі, де живе твоя дитина!

– Саме тому я й не хочу, щоб вона росла в бідності та образі на все живе.

Христина поставила пакет на стіл і спокійно сказала:

– Досить. Давайте без базару. У вас три дні.

– У нас? – Віра повільно повернулась до неї. – Ти мені зараз "даєш" три дні в моєму домі?

– У квартирі, яку я оплатила. Так.

– Ти серйозно прийшла це сказати в обличчя?

– А хтось мав? Нотаріус? Поліція? Я хоча б не брешу.

З дитячої знову визирнула донька.

– Мамо, а хто це?

Андрій різко змінив тон:

– Це тьотя Христина.

– Яка купила нашу квартиру? – тихо спитала дівчинка.

Ніхто не відповів.

– Тобто нас виженуть?

– Ніхто тебе не виганяє, – швидко сказав Андрій. – Ти можеш лишитися з татом.

Віра різко подивилася на нього.

– Тільки спробуй.

– А що? Ти хочеш тягати її по зйомних кутках? Це егоїзм, Віро.

– Егоїзм? Від чоловіка, який привів коханку ділити ліжко, поки я носила суп його батькові?

– Не драматизуй. Я не приводив її "тоді".

Христина знизала плечима.

– Взагалі-то приводив.

Андрій різко глянув на неї.

– Зараз не треба.

– А коли треба? – вона склала руки на грудях. – Я півтора року слухала, яка вона "хороша, але мертва всередині". Тепер ти знову робиш із себе жертву?

– Півтора року? – Віра перевела погляд з одного на іншого. – Півтора?

– Ну от, почалось, – видихнув Андрій.

– Тобто коли мама лежала в реанімації, а я ночувала в лікарні, ти вже…

– Не смій цим маніпулювати, – перебив він. – Те, що в тебе важке життя, не дає тобі монополії на повагу.

– А зрада дає право забрати дитині дім?

– А вічна жертовність дає право тримати чоловіка на повідку провини?

Донька стояла в дверях і стискала ведмедика.

Віра присіла перед нею.

– Іди в кімнату.

– Ні, – сказала дівчинка. – Я хочу чути, хто мене ділить.

Усі замовкли.

Христина першою опустила очі.

Андрій потер лоба.

– Ось бачиш? Ось чому я не хотів скандалу при ній.

– Ти не хотів скандалу? – Віра підвелась. – Ти привів сюди коханку. У її дім. До її дитини. І кажеш, що не хотів скандалу?

– Не перегинай. Юридично-

– О, нарешті! – Віра вдарила долонею по столу. – Юридично! Коли треба було взяти мамині гроші – "ми сім'я". Коли я сиділа вдома з дитиною – "це наше спільне". А коли захотів нове життя – "юридично квартира моя".

Христина холодно відповіла:

– Але ж це правда.

Віра повернулась до неї.

– І соціально неприйнятна правда теж правда: чужий комфорт завжди будують на жінці, яка "тимчасово не працює".

– А ще правда в тому, – відрізала Христина, – що деяким жінкам зручно не працювати, а потім вимагати половину чужого життя.

– Чужого? – Віра усміхнулась. – Тобто прати, готувати, сидіти з дитиною, доглядати старих – це "не життя", поки за це не капає зарплата?

– Не перекручуй.

– Ні. Це ти назвала мої роки "не роботою".

Андрій стукнув кулаком по столу.

– Досить! У п'ятницю приїде агент і покупці на перегляд. Зробіть вигляд, що ви дорослі люди.

– Покупці? – перепитала Віра. – Ти ще й покази влаштовуєш, поки ми тут живемо?

– А що мені, чекати, поки ти морально дозрієш?

– Ти перегнув, – тихо сказала Христина.

– Я перегнув? – він розвернувся до неї. – А хто підганяв? Хто казав "або вирішуй, або я йду"?

– Я казала не тягнути, а не викидати дитячі речі в коробки!

Віра повільно обернулася.

– Що?

Христина завмерла.

Андрій вилаявся.

– Ти вже запакував її кімнату? – голос Віри став майже шепотом.

– Частково.

– Її кімнату?

– Треба було готувати квартиру до показу!

– З іграшками теж? – спитала донька з дверей. – Щоб я не псувала вам інтер'єр?

Андрій зробив крок до неї.

– Соня, це не так-

– Не чіпай мене.

Він зупинився.

У двері подзвонили.

Андрій глянув на годинник.

– Це агент.

– Сьогодні? – Христина різко повернулась до нього. – Ти сказав, у нас є три дні.

– Він "просто швидко гляне".

Віра повільно підійшла до дверей і відчинила.

На порозі стояли агентка, молода пара і літня жінка.

– Добрий день, ми на перегляд…

Віра відступила вбік.

– Проходьте. Дуже вчасно.

– Віро, не починай, – крізь зуби сказав Андрій.

– Ні-ні. Люди ж прийшли дивитися товар.

Агентка натягнуто посміхнулась.

– Можливо, нам краще-

– Та чого? – Віра голосно покликала: – Соню, принеси, будь ласка, свого ведмедика. Покажемо, де в цій квартирі ще вчора була дитяча.

Пара завмерла.

Літня жінка насупилась.

Андрій зблід.

– Я сказав, припини.

– А що не так? – Віра обвела рукою кімнату. – Ось кухня, де я три роки "не працювала". Ось диван, на якому його батько лежав після операції. Ось жінка, яка купила квартиру, не дочекавшись, поки звідси вивезуть дитину. А ось чоловік, який називає це "дорослим рішенням".

– Це вже цирк, – сказала Христина, але голос її здригнувся.

Літня жінка повільно поставила сумку на підлогу.

– Дівчино, а дитину куди?

Андрій випростався.

– Дитина залишається зі мною, якщо мати не може забезпечити умови.

– Тобто, – втрутилась Віра, – він уже все вирішив. Без суду. Бо в нього дохід. А в мене – "каструлі".

Молода жінка з пари тихо сказала чоловіку:

– Пішли.

Агентка спробувала втрутитися:

– Особисті обставини не стосуються об'єкта-

– Дуже стосуються, – відрізала Віра. – Особливо якщо об'єкт ще пахне дитячим шампунем.

Соня вийшла з кімнати з ведмедиком і коробкою в руках.

– Тату, це теж на перегляд? Мої зубні щітки?

У кімнаті стало соромно всім.

Навіть агентка відвела очі.

Андрій видихнув:

– Ти зараз ламаєш психіку дитині, щоб насолити мені.

– Ні, – сказала Віра. – Це ти ламаєш дитині дім, щоб довести, що юридично сильніший.

Христина раптом зняла з пальця ключ.

– Я в цьому участі не беру.

І кинула ключі Андрію на стіл.

– О, звісно, – різко сказав він. – Тепер ти свята?

– Ні. Просто я хоча б не роблю вигляд, що це "для її ж блага".

Літня жінка повернулась до агентки:

– Ми таке не купуємо.

Молода пара вже стояла в коридорі.

Андрій дивився то на них, то на Віру.

– Задоволена?

Віра мовчала.

– Ти ж цього хотіла? Щоб усі побачили, який я монстр?

– Ні, – тихо сказала вона. – Я хотіла, щоб хоч хтось побачив, як це називають "звичайним розлученням".

Андрій сіпнувся, ніби хотів щось розбити, але замість цього вихопив телефон.

– Добре. Раз по-хорошому ти не хочеш – буде по-закону. Я подаю на визначення місця проживання дитини.

Соня підняла голову.

– То ти мене теж продаєш? Чи це окремий договір?

Valera

Популярне