– Я підписав завдаток. У п'ятницю ти з'їжджаєш.
Віра навіть не підвела очей від каструлі.
– Куди?
– Не "куди", а "як усі нормальні люди": без істерик. Квартира моя. Я її продав.
Ложка вдарилася об край плити.
– Твоя?
Андрій кинув на стіл теку.
– На мені договір. Іпотеку платив я.
– А перший внесок чий був?
– Твоєї мами. І що? Вона ж не на себе купувала.
– Вона віддала гроші після інсульту, бо ти клявся, що "сім'я – це назавжди".
– А ти клялася, що "тимчасово" сидітимеш удома. Три роки, Віро. Три. Роки.
З кімнати визирнула дівчинка.
– Мамо?
Віра одразу змінила голос:
– Сонечко, іди домалюй. Зараз прийду.
Двері дитячої зачинилися.
Андрій знизив плечима.
– От бачиш. Навіть зараз: дитина, каструлі, мама. Все – крім мене.
– Ти серйозно це зараз кажеш? Я сиділа з твоїм батьком, коли він лежав після операції.
– Бо я працював.
– А я, значить, відпочивала?
– Ти ж не заробляла.
Віра повільно витерла руки рушником.
– Повтори.
– Не перекручуй. Я тягнув сім'ю. Я маю право вирішувати.
– Право вигнати дитину з дому?
– Не дитину. Тебе. Дитина може лишитися зі мною.
Тиша вдарила гірше крику.
– Що?
– А що такого? У мене дохід, школа поруч, окрема кімната. А ти де її триматимеш? У мами в однушці? Після другого інсульту? На кухні?
– Ти взагалі чуєш себе?
– Чую. І вперше кажу вголос. Мати – це не професія. Якщо ти не можеш утримувати дитину, не прикривайся любов'ю.
Віра схопила теку й розгорнула договір. Покупець. Сума. Дата.
– Ти вже все вирішив.
– Бо з тобою нічого не можна вирішити. Ти або мовчиш, або плачеш.
– А хто покупець?
Андрій посміхнувся.
– Христина.
– Хто?
У коридорі клацнув замок. У квартиру зайшла жінка в бежевому пальті. Висока, доглянута, з пакетом із пекарні.
– Ой. Не знала, що ти вже сказав.
Віра дивилася на пакет.
– Це моя пекарня. Я туди ходжу щосуботи.
Христина зняла рукавички.
– Ну, тепер і я.
– Вона тут що робить?
– Я купила квартиру, – спокійно відповіла Христина. – Законно.
– Ти спиш із моїм чоловіком і приходиш у мій дім із круасанами?
– По-перше, вже не твій. По-друге, не "сплю", а живу з людиною, яка не перетворює шлюб на санаторій для родичів.
Віра засміялася – коротко, сухо.
– Санаторій? Моя мати віддала вам гроші. Я доглядала його батька. Я сиділа з дитиною, поки він "будував кар'єру". Це називається сім'я.
– Це називається зручно влаштуватися, – відрізав Андрій. – Ти чудово почувалась у ролі святої. У тебе всі винні: хворі батьки, мала дитина, я, робота, світ. Одна ти правильна.
– А ти герой? Віджав квартиру через коханку?
– Я не "віджав". Я забрав те, що й так тягнув сам.
– На мамині гроші.
– На свої щомісячні платежі!
– У квартирі, де живе твоя дитина!
– Саме тому я й не хочу, щоб вона росла в бідності та образі на все живе.
Христина поставила пакет на стіл і спокійно сказала:
– Досить. Давайте без базару. У вас три дні.
– У нас? – Віра повільно повернулась до неї. – Ти мені зараз "даєш" три дні в моєму домі?
– У квартирі, яку я оплатила. Так.
– Ти серйозно прийшла це сказати в обличчя?
– А хтось мав? Нотаріус? Поліція? Я хоча б не брешу.
З дитячої знову визирнула донька.
– Мамо, а хто це?
Андрій різко змінив тон:
– Це тьотя Христина.
– Яка купила нашу квартиру? – тихо спитала дівчинка.
Ніхто не відповів.
– Тобто нас виженуть?
– Ніхто тебе не виганяє, – швидко сказав Андрій. – Ти можеш лишитися з татом.
Віра різко подивилася на нього.
– Тільки спробуй.
– А що? Ти хочеш тягати її по зйомних кутках? Це егоїзм, Віро.
– Егоїзм? Від чоловіка, який привів коханку ділити ліжко, поки я носила суп його батькові?
– Не драматизуй. Я не приводив її "тоді".
Христина знизала плечима.
– Взагалі-то приводив.
Андрій різко глянув на неї.
– Зараз не треба.
– А коли треба? – вона склала руки на грудях. – Я півтора року слухала, яка вона "хороша, але мертва всередині". Тепер ти знову робиш із себе жертву?
– Півтора року? – Віра перевела погляд з одного на іншого. – Півтора?
– Ну от, почалось, – видихнув Андрій.
– Тобто коли мама лежала в реанімації, а я ночувала в лікарні, ти вже…
– Не смій цим маніпулювати, – перебив він. – Те, що в тебе важке життя, не дає тобі монополії на повагу.
– А зрада дає право забрати дитині дім?
– А вічна жертовність дає право тримати чоловіка на повідку провини?
Донька стояла в дверях і стискала ведмедика.
Віра присіла перед нею.
– Іди в кімнату.
– Ні, – сказала дівчинка. – Я хочу чути, хто мене ділить.
Усі замовкли.
Христина першою опустила очі.
Андрій потер лоба.
– Ось бачиш? Ось чому я не хотів скандалу при ній.
– Ти не хотів скандалу? – Віра підвелась. – Ти привів сюди коханку. У її дім. До її дитини. І кажеш, що не хотів скандалу?
– Не перегинай. Юридично-
– О, нарешті! – Віра вдарила долонею по столу. – Юридично! Коли треба було взяти мамині гроші – "ми сім'я". Коли я сиділа вдома з дитиною – "це наше спільне". А коли захотів нове життя – "юридично квартира моя".
Христина холодно відповіла:
– Але ж це правда.
Віра повернулась до неї.
– І соціально неприйнятна правда теж правда: чужий комфорт завжди будують на жінці, яка "тимчасово не працює".
– А ще правда в тому, – відрізала Христина, – що деяким жінкам зручно не працювати, а потім вимагати половину чужого життя.
– Чужого? – Віра усміхнулась. – Тобто прати, готувати, сидіти з дитиною, доглядати старих – це "не життя", поки за це не капає зарплата?
– Не перекручуй.
– Ні. Це ти назвала мої роки "не роботою".
Андрій стукнув кулаком по столу.
– Досить! У п'ятницю приїде агент і покупці на перегляд. Зробіть вигляд, що ви дорослі люди.
– Покупці? – перепитала Віра. – Ти ще й покази влаштовуєш, поки ми тут живемо?
– А що мені, чекати, поки ти морально дозрієш?
– Ти перегнув, – тихо сказала Христина.
– Я перегнув? – він розвернувся до неї. – А хто підганяв? Хто казав "або вирішуй, або я йду"?
– Я казала не тягнути, а не викидати дитячі речі в коробки!
Віра повільно обернулася.
– Що?
Христина завмерла.
Андрій вилаявся.
– Ти вже запакував її кімнату? – голос Віри став майже шепотом.
– Частково.
– Її кімнату?
– Треба було готувати квартиру до показу!
– З іграшками теж? – спитала донька з дверей. – Щоб я не псувала вам інтер'єр?
Андрій зробив крок до неї.
– Соня, це не так-
– Не чіпай мене.
Він зупинився.
У двері подзвонили.
Андрій глянув на годинник.
– Це агент.
– Сьогодні? – Христина різко повернулась до нього. – Ти сказав, у нас є три дні.
– Він "просто швидко гляне".
Віра повільно підійшла до дверей і відчинила.
На порозі стояли агентка, молода пара і літня жінка.
– Добрий день, ми на перегляд…
Віра відступила вбік.
– Проходьте. Дуже вчасно.
– Віро, не починай, – крізь зуби сказав Андрій.
– Ні-ні. Люди ж прийшли дивитися товар.
Агентка натягнуто посміхнулась.
– Можливо, нам краще-
– Та чого? – Віра голосно покликала: – Соню, принеси, будь ласка, свого ведмедика. Покажемо, де в цій квартирі ще вчора була дитяча.
Пара завмерла.
Літня жінка насупилась.
Андрій зблід.
– Я сказав, припини.
– А що не так? – Віра обвела рукою кімнату. – Ось кухня, де я три роки "не працювала". Ось диван, на якому його батько лежав після операції. Ось жінка, яка купила квартиру, не дочекавшись, поки звідси вивезуть дитину. А ось чоловік, який називає це "дорослим рішенням".
– Це вже цирк, – сказала Христина, але голос її здригнувся.
Літня жінка повільно поставила сумку на підлогу.
– Дівчино, а дитину куди?
Андрій випростався.
– Дитина залишається зі мною, якщо мати не може забезпечити умови.
– Тобто, – втрутилась Віра, – він уже все вирішив. Без суду. Бо в нього дохід. А в мене – "каструлі".
Молода жінка з пари тихо сказала чоловіку:
– Пішли.
Агентка спробувала втрутитися:
– Особисті обставини не стосуються об'єкта-
– Дуже стосуються, – відрізала Віра. – Особливо якщо об'єкт ще пахне дитячим шампунем.
Соня вийшла з кімнати з ведмедиком і коробкою в руках.
– Тату, це теж на перегляд? Мої зубні щітки?
У кімнаті стало соромно всім.
Навіть агентка відвела очі.
Андрій видихнув:
– Ти зараз ламаєш психіку дитині, щоб насолити мені.
– Ні, – сказала Віра. – Це ти ламаєш дитині дім, щоб довести, що юридично сильніший.
Христина раптом зняла з пальця ключ.
– Я в цьому участі не беру.
І кинула ключі Андрію на стіл.
– О, звісно, – різко сказав він. – Тепер ти свята?
– Ні. Просто я хоча б не роблю вигляд, що це "для її ж блага".
Літня жінка повернулась до агентки:
– Ми таке не купуємо.
Молода пара вже стояла в коридорі.
Андрій дивився то на них, то на Віру.
– Задоволена?
Віра мовчала.
– Ти ж цього хотіла? Щоб усі побачили, який я монстр?
– Ні, – тихо сказала вона. – Я хотіла, щоб хоч хтось побачив, як це називають "звичайним розлученням".
Андрій сіпнувся, ніби хотів щось розбити, але замість цього вихопив телефон.
– Добре. Раз по-хорошому ти не хочеш – буде по-закону. Я подаю на визначення місця проживання дитини.
Соня підняла голову.
– То ти мене теж продаєш? Чи це окремий договір?
