У коридорі він побачив жінку в чорній хустині. Вона ледь стояла на ногах. Виходить, це бабуся. Та яка ж вона бабуся…

Віталій втомлено пив каву та уважно вивчав цифри на моніторі свого комп’ютера. Раптом, його сконцентрованість порушив телефонний дзвінок:

– Алло.

– Віталій Дмитрович? Мене звуть Микола Петрович. Вам знайома Ізотова Анна Михайлівна? Це вас з пологового турбують, – сказав чоловік. – Річ у тім, що вчора вона народила доньку, але пологи були надзвичайно важкі й вона померла. Ми зателефонували її матері й вона сказала, що ви батько.

– Яка дитина? Яка Анна? Ви про що говорите? – спантеличено запитав Віталій. 

– Ну ви ж Ларіонов Віталій Дмитрович? Анна вчора народила дівчинку, а ви її батько. Потрібно щось думати. Пропоную вам завтра під’їхати сюди й поговорити, – сказав лікар. 

Віталій довго думав про сказане й навіть не помітив, що його співрозмовник вже давно поклав слухавку. Він взагалі не розумів, що це за дівчина та про яку дитину йдеться. Почав йти в хронологічному порядку. Якщо дитина вже народилася, то все сталося 9 місяців тому. Це був травень й чоловік якраз поїхав на відпочинок. Там він познайомився з білявкою… Так, все сходиться, її звали Анна. Мила дівчина з дзвінким сміхом. Їй було всього двадцять, а йому вже майже сорок. 

Для Віталія це був звичайний курортний роман. Він ніколи не хотів одружуватися чи заводити дітей. Та й ту Анну він забув одразу після повернення додому, а тепер її закохані блакитні очі просто не виходили з його голови. Віталій почав все згадувати й раптом усвідомив, що цієї дівчинки вже немає. Як немає? Таке взагалі можливо? Нісенітниця якась.

– Дитина…, – зі страхом та розгубленістю проговорив він. – А чому мама її забрати не може? Я тут взагалі до чого? Так і зроблю, поговорю з її мамою і все вирішимо. 

Проте заспокоїтися він так і не зміг. Думки не давали спати всю ніч, хоч він і не збирався забирати дитину до себе.

Наступного дня він стояв біля тіла Анни й просто не міг повірити в те, що це дійсно вона. Холодне світло кабінету освітлювало її тіло й робило його геть інакшим. Він миттю вибіг надвір, попросив у якогось чоловіка сигарету й швидко її викурив. Після того, швидко пішов у кабінет Миколи Петровича. 

– Бажаєте на доньку подивитися? – запитав лікар.

– Ні, зараз хочу поговорити з матір’ю Анни. Вона десь тут?

– Так, ви щойно пробігли повз неї. Чекає у коридорі. 

– Я на хвилинку. 

У коридорі він побачив жінку в чорній хустині. Вона ледь стояла на ногах. Виходить, це бабуся. Та яка ж вона бабуся… Лише на декілька років старша від Віталія. Він підійшов до неї та сказав:

– Доброго дня.

Жінка подивилася на нього очима повними болю та туги й відповіла:

– Мене звуть Віра Дмитрівна. Я мама Ані, – крізь сльози проговорила жінка. 

– А мене Віталій. Теж Дмитрович. 

– Я знаю, вона дуже багато про тебе розповідала. А тепер вже нічого більше не розповість…, – гірко сказала Віра Дмитрівна.

Віталій у цей момент просто не знав, що йому робити. Як раптом жінка порушила тишу:

– Не відмовляйся від неї, будь ласка. Вона ж не виживе в дитячому будинку…

– А чому в дитячому будинку? Ви ж можете забрати її до себе. Ви ж бабуся, – відповів Віталій.

– Не віддадуть мені її. Група у мене. Вада серця … Ти тільки прийми її, а виховувати я буду. Нам від тебе навіть грошей ніяких не треба, просто, щоб дівчинку у дитячий будинок не забрали. Боляче мені буде з цим жити…

Віталій взяв її за руку та відвів у кабінет головного лікаря. 

– Що потрібно, щоб визнати батьківство? – запитав чоловік у Миколи Петровича. 

– Зробити тест ДНК, – лікар уважно подивився на нього й продовжив, – Як вирішили назвати?

– Кого?

– Доньку вашу.

– Мая. Ларіонова Мая Віталіївна. 

Результати тесту були готові вже за тиждень й Віталій разом з Вірою прийшли забирати дівчинку з пологового будинку. Коли медсестра винесла в руках невеликий рожевий конверт, у чоловіка всередині все почало труситися. Він не міг повірити, що це його дитина. Віра взяла онуку на руки, але її раптом покликав до себе Микола Петрович. Вона миттю передала дитину Віталію. Коли чоловік відкинув накидку, то у цій маленькій дитині він побачив свою маленьку копію. Мая була надзвичайно на нього схожа. Він навіть не міг встояти на ногах. Добре, що поруч був стілець. 

Дівчинка почала плакати й він став тихенько її колихати. Вже за декілька хвилин Мая заспокоїлася, а Віталій ніяк не міг зрозуміти, що коїться в нього всередині. Таких емоцій він ніколи не відчував. Тут з кабінету вийшла Віра.

– Давай я візьму її, – сказала вона. 

– Ні, не потрібно. Я сам все зроблю. Їдемо додому. До нас додому…

Як би ви вчинили на місці Віталія?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Julia
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector