Богдана була дуже ефектною дівчиною. Завжди манікюр, макіяж, білявка з довгим нарощеним волоссям. Щодня вона ходила в спортзал. Всі друзі мені заздрили, адже такої красуні ніхто не мав.
– Дивись, чи подужаєш таку утримувати? Це ж повно грошей треба, – казали друзі.
Я про це тоді не думав, бо гарно заробляв, вдавалося навіть заощаджувати і збирати на квартиру. Ми постійно відвідували дорогі ресторани, я дарував Богдані щедрі подарунки. Вона теж працювала – адміністратором в салоні краси. Заробляла небагато, але всі гроші витрачала на себе.
Одного разу ми зустрілися в парку і вирішили пройтися пішки в кафе. Дорогою я помітив нещасну бабусю, яка сиділа на брудній ганчірці прямо на землі і просила милостиню. На мить, ця жінка мені нагадала мою рідну бабусю, яка померла два роки тому. Мені стало її так шкода.
– Бабусю, ви ж захворієте! Вставайте!
Я схопив її під руку і підняв. Богдана стояла і від подиву ані слова сказати не могла.
– Чого стоїш? Візьми під другу руку. Йдемо відведемо її в магазин, купимо продуктів, щоб тут не сиділа на холоді.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Чого я це маю робити? Вона брудна! А раптом вона хвора якась, заразить тебе? Чи ти здурів, бомжів тягати?
– Як ти так можеш? Ти ж не знаєш, що тебе чекає на старості?
– Не буду я до неї торкатися. Роби що хочеш. Якщо вона до такого докотилася, то сама винна в цьому. Кожен відповідає за своє життя і має працювати, заробляти гроші.
Богдана сказала це, невдоволена розвернулася й втекла додому. Я пішов з бабусею в супермаркет, купив їй продуктів на тиждень і відвів додому. Наступного дня вирішив купити одяг бідолашній і відвезти. Дорогою додому заїхав до Богдани.
– Ти не хочеш повечеряти?
– Добре, але лише в гарному ресторані.
Ми пішли в ресторан, повечеряли, а коли принесли рахунок, я наголосив, що кожен платить за себе. Богдана була шокована.
– Кожен має заробляти собі на їжу, ти ж так казала?
Вона жбурнула гроші на стіл і пішла геть. Більше я її не бачив. Чув, що знайшла якогось старого багатія. Такий їй дійсно підійде. А до тієї бабусі я тепер навідуюсь щотижня. Виявилось, що вона колишня вчителька. Син її помер, а онук хворий. Тож всю пенсію віддає невістці, а сама їсти не має що.
Життя важке і треба добре думати, з ким його прожити. Вже напевне не з такою, як Богдана!
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
