– Дивись добре, ти можеш кращого знайти! Обереш не того – все життя терпітимеш, – намагалася повчати мама.
Їй ніколи не подобався Андрій. Казала, що низенький, недостатньо гарний, не має амбіцій, мало заробляє. А мені він був найгарнішим і найкращим. Ми кохали одне одного ще з дитинства і завжди знали, що будемо разом. Тому навіть матір не могла відмовити мене одружуватись.
Та я розуміла, що рідна просто переймається, щоб її долю не повторила. Вони з батьком жили дуже погано, він часом і руку піднімав, і ображав. Розлучилися, коли мені й семи років не було. Відтоді вона постійно повчала, що поспішати з одруженням не треба. І хлопця слід обирати ретельно, обдумано.
Уявіть її невдоволення, коли дізналась, що йду за Андрія, якого з дванадцяти років кохаю. Ще гірше стало, коли я мало не відразу завагітніла.
– Ну куди ти поспішаєш?! Розлучитися без дитини ще можна. А так, кому ти будеш потрібна?
– Але я не хочу розлучатися! Я люблю Андрія!
Він і справді був дуже хорошим чоловіком. Все робив, оберігав і дуже чекав на дитину. Коли Ганнуся народилася – прокидався до неї щоночі, підгузки міняв, їжу готував. Та за місяць ми обидва були виснажені. Через це в чоловіка почалися проблеми на роботі. Керівник погрожував йому звільненням. Андрій почав затримуватися на роботі допізна, у вихідні дні працював вдома. Всі сімейні справи доводилось робити самій.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– От бачиш, я казала. Він тобі зовсім не допомагає! Він батько – мусить доглядати свою дитину! Будеш таке терпіти – так і робитимеш все сама! Кидай його, доки не пізно, – вмовляла мати.
Від втоми я втратила здатність думати тверезо, і під тиском матері погодилась пожити у неї. Коли чоловік повернувся додому, то застав нас на порозі.
– Алла, ти куди?
– Ми будемо жити у мами, вона допоможе з дитиною.
– Чого раптом? Вона тебе примушує?
– Ні, я хочу відпочити.
– Вона йде від тебе, бо ти зовсім не допомагаєш! Як не хотів дитини – нащо женився? – втрутилися мама.
– Я так і знав, що це ваша робота. Все ви хочете нашу сім’ю зруйнувати!
Ми пішли, а мій Андрій залишився вдома один. Перші кілька днів було наче легше, мати все допомагала, їсти варила. Та згодом, вона почала наказувати, що і як робити. Поступово я відчула, що жити з нею вже не можу. Андрій щодня дзвонив і просив повернутися. І я вже хотіла, та мати не пускала.
Однієї ночі у Ганнусі піднялася висока температура. Мати почала натирати її оцтом, потім хотіла ще якісь примочки робити. Та я перелякалася і викликала швидку. Зателефонувала і Андрію. Він відразу приїхав.
– Що сталося? – питав він.
– Це через тебе! Ти дитину погано доглядав, от і вилізло боком, – почала кричати мати.
– Та що за дурниці? До чого тут Андрій?
– Ти його вже захищаєш?
Ми страшенно посварилися з мамою. Я з донькою поїхала додому до Андрія. Виявилося, що він знайшов нову роботу і починає вже з понеділка, матиме більше часу. У нас все добре, та мати моє рішення не схвалює. Тепер мені здається, що вона просто не хоче, щоб я була щасливою. А може їй так самотньо, що прагне мене повернути до себе? Не знаю, як далі бути?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
