Синочок в мене хороший. Змалку Василько слухняний був, чемний. Все мамі допомагав, навіть їсти варив, коли я втомлена з роботи поверталася. Ніяких з ним проблем не було: гарно вчився, спортом займався. Я як школу закінчив, медаль отримав і без іспитів в університет вступив.
Мріяла, що вченим буде, відомим біологом. А він вже на першому курсі закохався в Катерину, і більше нічого не чув і не бачив.
– Катя розумна, Катя гарна!, – щоразу мені вихвалявся.
А я знала, що дівка не проста. Одначе, не слухав Василь матір. І вже влітку вирішив одружитися. Щоправда, батьки Каті з весіллям допомогли. Гарно відгуляли. Жили молоді спершу у сватів. Та то в селі, їхати на навчання важко було.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Минув рік, померла моя свекруха і залишила Васі свою однокімнатну квартиру. Маленьку, але охайну і в самому центрі міста.
– Мамо, я перейду на заочне навчання! Треба гроші заробляти, бо квартира замала, маємо іншу купувати!
– Синочок, як же так? Ти ж такі мрії мав, в науку піти, досліджувати?
– Розумієш, ті науковці всі бідні і нещасні! Я так не хочу. Піду продавцем в магазин, зароблю, а там свій бізнес відкрию.
Ця новина розбила мені серце. Та зі мною ніхто вже не радився. Далі вони вирішили продати квартиру і інвестувати в житло “під забудову”. Я відразу сказала, що ідея погана. Скільки людей гроші віддали і на дорозі живуть. В новинах мало не щодня про такі випадки розповідають.
Але бабину квартиру молоді продали і зробили перший солідний внесок в нове житло. Два роки жили на орендованій. Далі Катерина завагітніла, почались проблеми з грошима. Зарплати Василя ледве вистачало, щоб комунальні оплатити і з орендодавцем розрахуватися.
– Переїжджайте до мене. Місця вистачить, та й з дитиною буду допомагати. Зможете відкладати гроші, — запропонувала я, бо вже не могла дивитись, як син страждає.
За місяць народилась онука і молода сім’я оселилась у мене. І тут почалося… Катерина зовсім не знала, як доглядати маля. Дитина плаче щоночі, нервова якась.
– Треба Ілонку у травах купати! І до церкви в неділю носити!
– То зайве, ми самі розберемося!, – казали молоді.
Нічого слухати не хотіли. Дитину не пеленали, весь час ті підгузки вдягали, бідна Ілонка парилась. Сама невістка не їла нічого, та й не готувала, як треба. Намагалася її вчити, щоб знала, Василько ж любить поїсти.
– Такі салати вже ніхто не готує! Це все шкідливе і жирне!, – казала Катя.
Прибирала лиш раз на тиждень. А я ж пояснюю, що так не можна. Пилюка всюди, дитина дихає. Вже мовчу, що іграшки нестерилізовані до рота тягне.
Тоді Катя намовила сина, щоб поговорив зі мною. Мовляв, я невістці дихати не даю. Так посварилися, ніколи такого мені не казав.
– Ви в моїй хаті, мусите зі мною рахуватися! От будете свою мати – встановите свої правила! Тим паче я краще знаю, як з дітьми треба. Свого сина виростила здорового і гарного.
– Тоді ми будемо шукати квартиру!
Я не повірила, думала, на емоціях сказав. Згодом перепросить і передумає. Та вже за тиждень молоді зібралися і переїхали. І як вони тепер гроші будуть збирати – не знаю.
Але я знаю, що права. Це молодь зараз така, ніхто не хоче ослухатися до старшого покоління. Нічого, потім ще пошкодують. Хіба не так?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
