Валентин виріс в дуже хорошій сім’ї. Батько обіймав високу посаду в адміністрації, був начальником. Мати – домогосподаркою. Завжди слідкувала, щоб все вдома залишалось прибраним, холодильник повним — тоді всі задоволені. Змалку батьки його вчили, що саме такою має бути дружина.
Парубок закінчив юридичний факультет і вирішив, що настав час одружитися. Жінку шукав саме таку, як матір: просту і слухняну. Одного разу на святі друга зустрів Аліну. Вона вчилась на медсестру. Була дуже тиха і непримітна. Серед хлопців на неї мало хто звертав увагу, тому, коли Валентин підійшов познайомитися – дівчина була на сьомому небі від щастя.
Швидко почали зустрічатися і вже за пів року одружилися. Хоча Валентин гарно заробляв, батьки подарували молодому подружжю квартиру в новобудові, щоб вони могли почати спільне життя спокійно, не переймаючись фінансовими питаннями.
Минуло кілька місяців. Аліна старалася в усьому догоджати чоловікові, та він завжди був незадоволений.
– Йди сюди! Подивись! Хіба важко вимити цю каструлю, щоб чиста була? В тебе є засіб дорогий. Такого на кухні бути не може, як з неї їсти?
– Та я ж ще не встигла, зараз вимию.
– Завжди все не встигаєш. Дома сидиш, все маєш. Йди і роби.
Аліна щоразу слухняно йшла і виправляла помилки. Та навчитися бути такою, як свекруха, не могла. Дедалі частіше думала, чи взагалі хоче такого життя. Коли чоловік вчергове повернувся на вечерю, їжа йому знову не сподобалась.
– Знову борщ гидкий! Невже важко навчитися готувати?
– Я дуже старалась, за рецептом все робила.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Сльози наверталися в Аліни на очі, але вона мовчала. Вона знала, що має цінувати усе, адже була з сім’ї бідної. Та деколи на душі було дуже важко.
– Як так буде далі – я подам на розлучення. Ти мусиш змінитися, навчитися бути господинею, –- вчергове сказав Валентин.
– Ти знаєш, дзвонила моя колишня одногрупниця Марина. Вона кличе на роботу в поліклініку. Я думаю, може погодитися, стаж буде йти, і гроші зароблю.
– Тобі грошей мало? Моя жінка не буде працювати!
Валентин не хотів навіть обговорювати пропозицію. Аліна, як завжди нічого більше не казала, і пішла прибирати.
Минув рік, у подружжя народилася дитина. Аліні зовсім бракувало часу на господарство.
– Не вмієш ти розподілити час. Глянь на Галю, вона все встигає і не жаліється!
Рік за роком, а стосунки в сім’ї не змінювались. Після чергової сварки, Аліна не витримала. Речей майже не взяла і пішла з дитиною до батьків. Наступного дня Валентин зателефонував:
– Як ти сьогодні не повернешся, то я в тебе дитину заберу. Ти роботи не маєш, ніякий суд тобі не допоможе!
Такого Аліна не очікувала. Зі сльозами на очах вона повернулася до чоловіка. Та як далі так жити вона не знала. Що робити в такій ситуації? Як бути?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
