Зайшовши у квітковий магазин, Сергій провів там багато часу. Чоловік розгублено ходив, розглядаючи оберемки троянд, тюльпанів, ромашок, орхідей. Він вагався, хотів обрати найкращі, але забув які.
Лише недавно він говорив Лесею про квіти, і як все так швидко вилетіло з голови…
Сергій точно знав, що якісь одні вона зовсім не любить, а інші просто обожнює і готова на них дивитися вічність.
Настала перша зустріч, дівчина багато розмовляла, а Сергій був сповнений прихильності до нової знайомої, і це не через шампанське, яке вони випили у кафе.
Він зазвичай завжди багато розмовляє, але цього разу чомусь лише кивав, милуючись цією прекрасною дівчиною, її довгим прямим волоссям, витонченим вигином її шиї та милою усмішкою на її рожевих щічках. Може це любов?
І яка була різниця, якщо вечір був чудовий!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
А зараз щоб він не робив, ніяк не міг згадати ці квіти.
– Подивіться, які у нас гербери! Ви таких ніде не знайдете! Нині не сезон. Це особливий сорт! – пропонувала продавщиця в магазині.
Він дуже поспішав, і як тільки він вирішив, які квіти обрати, пролунав дзвінок від мами. Останнім часом вона дзвонила дуже часто.
Мама хотіла, щоб син приїхав на вихідних, бо бабусі зовсім погано і вона його чекає. Проте в Сергія були зовсім інші справи.
Якщо сьогоднішнє побачення пройде добре, Лесю завтра можна буде запросити за місто. Сергій уже знав куди. Недалеко звідси дуже затишне містечко – у розважальному комплексі. Адже мама давно хотіла, щоб особисте життя сина було влаштовано, тож він це зробить.
Тільки згадати, які квіти любить Леся! Ну що це таке! Ну, взагалі, я не хочу згадувати все це жіноче. Хіба це так важливо? Продавчиня втомилася і мовчки спостерігала за чоловіком.
«Здається, Леся сказала про шипи троянд… Здається, троянди не потрібні!»
І ось нарешті Сергій тримає букет великих рожевих і білих гербер. Адже це просто знак уваги, просто букет квітів. Довелося бігти на роботу – обід майже закінчився.
Вони зустрілись біля міського фонтану. Сергій запізнювався, бо начальник неочікувано затримав його. Незапланована зустріч. Складалося враження, що його скоро підвищать.
Дзвонить – попереджає Лесю, що запізниться і вимикає звук. Під час наради дзвонила мама, але Сергій не відповідав, і справді не міг відповісти.
Потім повним ходом мчав на зустріч. Він був у гарному настрої, припаркував машину і мало не побіг до фонтану з герберою в руці.
Лесі ніде не було. Він озирнувся, обійшов площу й набрав її номер. Ніхто не відповідав.
Сергій сів на лавку.
– Можливо, вона теж запізниться…
І за мить чоловік пригадав, що мамі він так і не передзвонив.
– Не буду дзвонити, раптом Леся мене набере, а я не відповім!
Але ніхто йому не дзвонив. Через десять хвилин він сам набрав її номер.
– Леся, де ти? Я вже тебе чекаю.
– Я знаю. Я в кав’ярні навпроти, на другому поверсі, давно за тобою спостерігаю.
– Справді? – Сергій зазирнув очима у вікна високого будинку кафе, але не знайшов. – Я не бачу, ти можеш спуститися або…
– Ти запізнився…- зупинила його дівчина.
– Так, Лесю, вибач. Але я дзвонив, і в результаті начальство затрималося.
– І квіти!
– А що квіти? – не розуміє Сергій.
– Ти навіть не пам’ятаєш, які я люблю квіти!
– Лесю, їх просто не було!
– Не було троянд? Хіба ти не пам’ятаєш, що я люблю троянди? Вони продаються скрізь! Я багато розповідала тобі про свої улюблені троянди… а ти…
– Дозволь мені все виправити…
Вони з Сергієм зайшли в кафе, замовили кави й чоловік почав застосовувати всю свою чарівність та промовистість.
За кілька хвилин він думав, що йому це вдалося. Леся почала посміхалася.
Вони випили кави й пішли до виходу, Леся навіть не глянула на букет:
– Ви забули свій букет – наздоганяла офіціантка.
– Ой, а це для вас! — з посмішкою відповів Сергій.
– О, дякую! – здивувалася дівчина.
А Леся знову виглядала засмучена.
– Лесю, я зараз куплю тобі величезний букет троянд!
– Вже не треба. Вистачить мені сьогодні квітів!
Вони спускалися сходами. Сергій йшов за ображеною Лесею. І ось знову подзвонила мама. Леся не чула.
– Я знову невчасно?
– Ні, мамо, дуже вчасно. Я приїду. Завтра приїду.
Сергій вже зрозумів що більше з Лесею вони не зустрінуться. Такі дівчата не пробачають помилок, а завтра він гнатиме на авто серед таких давно знайомих полів.
Дорогою до хати Сергій зупинився і спустився у багатобарвний океан польових квітів. Він ретельно вибирав найгарніші, усі, які йому сподобалися.
Він точно знав: ті, до кого він їде зрадіють його вибору, тут він не помилиться. А коли переступив поріг будинку, поділив букет на дві частини.
Мама сяяла і цілувала його в обидві щоки, потім вони допомогли піднятися бабусі, вона теж дуже раділа своєму внуку.
– Ох, як давно я не отримувала квіти! – усміхнулась бабуся та занурилась вдихаючи солодкі аромати.
Сергій дивився на них і думав, що обов’язково зустріне свою дівчину, дуже схожу на цих двох його улюблених жінок. І любитимуть вони один одного так, як вміли любити один одного його дід та бабуся, його батьки. Бабуся довго обіймала оберемок квітів, навіть віддавати доньці не хотіла.
– Мамо, їй у вазу покласти треба! Я налию води і поставлю вазу біля ліжка!
– А я буду на них дивитися і милуватися! Милуватися квітами від внука!
Як вам історія?
Напишіть нам у коментарях у Facebook!
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
