– Вибач мені, якщо зможеш, – сказала мати. – За що цього разу? – За батька. За тебе. За те, що не розгледіла, з ким зв’язалась. – Мамо, досить. – Ні, не досить.

– Вибач мені, якщо зможеш, – сказала мати.

– За що цього разу?

– За батька. За тебе. За те, що не розгледіла, з ким зв'язалась.

– Мамо, досить.

– Ні, не досить. Ти в нього. Такий самий. Холодний. Розумний. І собі на умі.

– А ти все одно хочеш, щоб такий, як я, зробив тобі онуків?

– Не перекручуй. Я хочу, щоб ти жив, як люди.

– Як люди – це як?

– Не самому. Не з книжками. Не з цими своїми роботами. З сім'єю.

– Сім'я в мене є. Ти.

– Не смій. Я тобі не дружина.

Він усміхнувся.

– От бачиш. Ти теж відчуваєш різницю.

– Я на тебе життя поклала.

– І зараз ти виставляєш рахунок?

– Я тебе сама тягнула! На останні гроші тобі іграшки купувала!

– Пам'ятаю. Машинка. "До зарплати ще далеко". Я відламав кабіну. Ти плакала.

– А ти сказав: "Забуде і купить".

– І ти купила.

Мати стиснула губи.

– Я думала, виростеш – відтанеш.

– А я думав, ти перестанеш робити з любові квитанцію.

Вона різко відвернулась до вікна.

– Ненавиджу, коли ти говориш, як він.

– Я його навіть не бачив.

– А мені й одного разу вистачило.

Дзвінок у двері.

– Це, мабуть, Інна, – сказав Микола.

– Звісно. Вона ж у нас тепер свята. Добра, правильна. Може, хоч вона тебе до людей поверне.

– Не став на неї те, що програла на мені.

Він пішов відчиняти.

– Юрфак з відзнакою? – Микола перегорнув її документи. – І в магазин техніки?

– Батьки хотіли диплом. Я хотіла спробувати жити.

– Юристом бути не хочете?

– Не хотіла ніколи.

– А чого хочете?

– Щоб мене хоч раз спитали не "чому не по спеціальності", а "коли можете вийти".

– Коли можете вийти?

Інна засміялась.

– Завтра.

– Романів із начальством не схвалюю.

– То не запрошуйте мене на каву, Миколо Ігоровичу.

– А якщо я вже запросив подумки?

– Тоді не дивіться так, ніби це співбесіда.

Він підписав папери.

– Завтра о дев'ятій.

– А кава?

– Якщо не втечете після першого робочого дня.

– Подивимось, хто від кого втече.

– Ми вже пів року "подивимось", – сказала Інна, стоячи в його кухні з чашкою чаю. – Ти хочеш, щоб я просто носила сюди зубну щітку по вихідних?

– Я можу бути з тобою відвертим?

– Спробуй.

– Я не вмію так, як у нормальних людей.

– Як саме?

– Коли без людини ламає. Коли ревнуєш. Коли страшно втратити. Коли "не можу без тебе". У мене цього нема.

– А що є?

– Мені з тобою добре. Тихо. Цікаво. Легко. Я хочу, щоб ти приходила. І щоб ніхто тебе не образив. Але якщо це називається не любов – значить, не любов.

Інна дивилась на нього довго.

– Це все?

– Для тебе – мало, я знаю.

Вона підійшла й обійняла його.

– Ти зараз мене шкодуєш? – тихо спитав він.

– Так.

– Не треба.

– Треба.

– Не роби з мене благодійний проєкт.

– А ти не прикидайся попередженням. Мені з тобою добре. Я доросла. Я чую, що ти кажеш.

– Люди чують не те, що їм кажуть. Люди чують те, на що сподіваються.

– А ти?

– А я сподіваюсь, що ти не пошкодуєш.

– Вже пізно, – сказала вона. – Я вже закохалась.

– Твоя мати мене не любить, – сказала Інна, застібаючи сережку перед дзеркалом.

– Вона нікого не любить спокійно.

– Вона щоразу дивиться на мене так, ніби я маю народити їй звітність.

– Вона хоче внука.

– А ти?

– Ні.

Інна повільно обернулась.

– Просто "ні"?

– Так.

– Миколо, ми три роки одружені.

– Я знаю.

– Я теж знаю. Я рахувати вмію.

– Не треба починати.

– Не треба закінчувати. Ти весь час так робиш. Щойно розмова не про книжку і не про роботу – ти кажеш "не треба".

– Я не хочу дітей.

– Чому?

– Бо з мене вийде мій батько. Тільки тверезий.

– Зручна версія. Виходить, ти благородно рятуєш майбутню дитину?

– Я чесно кажу.

– Ні. Чесно – це коли до весілля. А після – це вже зручність.

– Я говорив до весілля.

– Ти сказав: "Я дивний". Не "я буду жити поруч, брати все, що ти даєш, і називати це чесністю".

– Ти знала, на що йшла.

– А ти знав, на кого йшов. На ту, яка пожаліє. Бо сильна жінка пішла б після першої твоєї "відвертості".

– То піди.

Вона засміялась без усмішки.

– От. Оце ти і є. Не чоловік. А двері. "Не подобається – виходьте".

– Краще двері, ніж клітка.

– Ти не клітка, Миколо. Ти холодильник. І всі навколо роблять вигляд, що це просто "складний характер".

Він мовчав.

– Я сьогодні піду з тобою на прем'єру, посміхнуся твоїй матері, послухаю, який ти геній, – сказала Інна. – А потім ти мені ще раз скажеш це саме. Не тут. Щоб не сховатись у тишу.

– За Миколу! – підняла келих мати. – За мого талановитого сина! Магазини підняв, книжку написав, фільм зняли. Все є. Тепер би ще дитину – і можна не соромно помирати.

За столом хтось нервово засміявся.

– Мамо, – тихо сказав Микола, – не треба.

– А чого "не треба"? Тут усі свої. Чи твоя дружина не в курсі, що я хочу онука?

– Я в курсі, – сказала Інна. – Я ще й в курсі, що ваш син дітей не хоче.

Тиша впала так різко, що навіть офіціант завмер з тацею.

– Інно, – мати поставила келих, – не зараз.

– А коли? На другій прем'єрі? На золотому весіллі? Коли мені сорок п'ять?

Режисер відкашлявся.

– Може, ми…

– Сидіть, – сказав Микола, не дивлячись на нього. – Раз уже почали.

Інна кивнула.

– Скажи їм. Ти ж любиш чесність.

– Я не хочу дітей, – рівно сказав він.

– Чому? – спитала мати. – Нормальні люди хочуть.

– Бо нормальні люди спочатку люблять, а потім народжують. Я не хочу робити вигляд.

– То навіщо ти одружився? – різко кинула тітка Марина з кінця столу.

– Бо мені з нею добре.

Інна засміялась.

– Чуєте? "Добре". Я не дружина. Я ортопедична подушка.

– Я сказав тобі правду.

– Ти сказав правду так, щоб її можна було пережити. Це не одне й те саме.

– А ти вийшла за мене так, ніби любов'ю можна доремонтувати людину.

– Я хоча б намагалася щось будувати. А ти вибрав найзручніше: добра жінка, закохана, терпляча. Щоб за тебе відчувала, твоїй мамі усміхалась і не питала зайвого.

– Не роби з себе жертву.

– А ти не роби зі своєї холодності характер.

Мати вдарила долонею по столу.

– Досить! Інна, ти зараз при всіх принижуєш мого сина.

– Принижую? Його? – Інна повернулась до неї. – Він роками тримає мене на півголодному пайку і називає це чесністю.

– Не смій так говорити! Він тебе не бив, не зраджував, не пив!

– Яка планка зручна. Не бив – значить, молодець.

– Та ти сама знала, який він!

– Знала. А ви? Ви теж знали. І все одно штовхали мене в спину: "Терпи, чоловіки всі важкі, зате розумний, зате не гуляє". Вам не онук потрібен. Вам доказ треба, що з ним можна жити.

Мати зблідла.

– Я на нього життя поклала.

Микола повільно повернувся до неї.

– Дитина – не депозит, мамо. У неї не можна вкласти молодість, щоб потім зняти відсотки онуками.

Кілька людей за столом опустили очі.

Мати підвелась так різко, що стілець скрипнув.

– Невдячний.

– А от це вже чесно, – сказав він.

– Ти взагалі нормальний? – прошипіла тітка. – Мати сама тебе тягнула!

– Я не просив мене народжувати.

Інна заплющила очі.

– Оце й є твоя справжня правда, так? Нарешті без красивих слів.

– Ти ж хотіла при всіх.

– Ні. Я хотіла, щоб ти бодай раз відчув межу.

– Межа була до того, як ти почала цей цирк.

– Цирк? – Інна розстебнула сумку, дістала щось маленьке й поклала перед ним на білу скатертину.

Тест.

Мати сіла назад, не відводячи погляду.

– Інно… – тільки й сказав хтось.

Вона не дивилась ні на кого. Тільки на Миколу.

– Я сьогодні хотіла сказати це вдома, – тихо сказала вона. – Але раз ти так любиш чесність – давай чесно. Це теж "не треба продовжувати"? Скажи голосніше. Щоб мама теж почула.

Valera

Популярне