– Вибач мені, якщо зможеш, – сказала мати.
– За що цього разу?
– За батька. За тебе. За те, що не розгледіла, з ким зв'язалась.
– Мамо, досить.
– Ні, не досить. Ти в нього. Такий самий. Холодний. Розумний. І собі на умі.
– А ти все одно хочеш, щоб такий, як я, зробив тобі онуків?
– Не перекручуй. Я хочу, щоб ти жив, як люди.
– Як люди – це як?
– Не самому. Не з книжками. Не з цими своїми роботами. З сім'єю.
– Сім'я в мене є. Ти.
– Не смій. Я тобі не дружина.
Він усміхнувся.
– От бачиш. Ти теж відчуваєш різницю.
– Я на тебе життя поклала.
– І зараз ти виставляєш рахунок?
– Я тебе сама тягнула! На останні гроші тобі іграшки купувала!
– Пам'ятаю. Машинка. "До зарплати ще далеко". Я відламав кабіну. Ти плакала.
– А ти сказав: "Забуде і купить".
– І ти купила.
Мати стиснула губи.
– Я думала, виростеш – відтанеш.
– А я думав, ти перестанеш робити з любові квитанцію.
Вона різко відвернулась до вікна.
– Ненавиджу, коли ти говориш, як він.
– Я його навіть не бачив.
– А мені й одного разу вистачило.
Дзвінок у двері.
– Це, мабуть, Інна, – сказав Микола.
– Звісно. Вона ж у нас тепер свята. Добра, правильна. Може, хоч вона тебе до людей поверне.
– Не став на неї те, що програла на мені.
Він пішов відчиняти.
– Юрфак з відзнакою? – Микола перегорнув її документи. – І в магазин техніки?
– Батьки хотіли диплом. Я хотіла спробувати жити.
– Юристом бути не хочете?
– Не хотіла ніколи.
– А чого хочете?
– Щоб мене хоч раз спитали не "чому не по спеціальності", а "коли можете вийти".
– Коли можете вийти?
Інна засміялась.
– Завтра.
– Романів із начальством не схвалюю.
– То не запрошуйте мене на каву, Миколо Ігоровичу.
– А якщо я вже запросив подумки?
– Тоді не дивіться так, ніби це співбесіда.
Він підписав папери.
– Завтра о дев'ятій.
– А кава?
– Якщо не втечете після першого робочого дня.
– Подивимось, хто від кого втече.
– Ми вже пів року "подивимось", – сказала Інна, стоячи в його кухні з чашкою чаю. – Ти хочеш, щоб я просто носила сюди зубну щітку по вихідних?
– Я можу бути з тобою відвертим?
– Спробуй.
– Я не вмію так, як у нормальних людей.
– Як саме?
– Коли без людини ламає. Коли ревнуєш. Коли страшно втратити. Коли "не можу без тебе". У мене цього нема.
– А що є?
– Мені з тобою добре. Тихо. Цікаво. Легко. Я хочу, щоб ти приходила. І щоб ніхто тебе не образив. Але якщо це називається не любов – значить, не любов.
Інна дивилась на нього довго.
– Це все?
– Для тебе – мало, я знаю.
Вона підійшла й обійняла його.
– Ти зараз мене шкодуєш? – тихо спитав він.
– Так.
– Не треба.
– Треба.
– Не роби з мене благодійний проєкт.
– А ти не прикидайся попередженням. Мені з тобою добре. Я доросла. Я чую, що ти кажеш.
– Люди чують не те, що їм кажуть. Люди чують те, на що сподіваються.
– А ти?
– А я сподіваюсь, що ти не пошкодуєш.
– Вже пізно, – сказала вона. – Я вже закохалась.
– Твоя мати мене не любить, – сказала Інна, застібаючи сережку перед дзеркалом.
– Вона нікого не любить спокійно.
– Вона щоразу дивиться на мене так, ніби я маю народити їй звітність.
– Вона хоче внука.
– А ти?
– Ні.
Інна повільно обернулась.
– Просто "ні"?
– Так.
– Миколо, ми три роки одружені.
– Я знаю.
– Я теж знаю. Я рахувати вмію.
– Не треба починати.
– Не треба закінчувати. Ти весь час так робиш. Щойно розмова не про книжку і не про роботу – ти кажеш "не треба".
– Я не хочу дітей.
– Чому?
– Бо з мене вийде мій батько. Тільки тверезий.
– Зручна версія. Виходить, ти благородно рятуєш майбутню дитину?
– Я чесно кажу.
– Ні. Чесно – це коли до весілля. А після – це вже зручність.
– Я говорив до весілля.
– Ти сказав: "Я дивний". Не "я буду жити поруч, брати все, що ти даєш, і називати це чесністю".
– Ти знала, на що йшла.
– А ти знав, на кого йшов. На ту, яка пожаліє. Бо сильна жінка пішла б після першої твоєї "відвертості".
– То піди.
Вона засміялась без усмішки.
– От. Оце ти і є. Не чоловік. А двері. "Не подобається – виходьте".
– Краще двері, ніж клітка.
– Ти не клітка, Миколо. Ти холодильник. І всі навколо роблять вигляд, що це просто "складний характер".
Він мовчав.
– Я сьогодні піду з тобою на прем'єру, посміхнуся твоїй матері, послухаю, який ти геній, – сказала Інна. – А потім ти мені ще раз скажеш це саме. Не тут. Щоб не сховатись у тишу.
– За Миколу! – підняла келих мати. – За мого талановитого сина! Магазини підняв, книжку написав, фільм зняли. Все є. Тепер би ще дитину – і можна не соромно помирати.
За столом хтось нервово засміявся.
– Мамо, – тихо сказав Микола, – не треба.
– А чого "не треба"? Тут усі свої. Чи твоя дружина не в курсі, що я хочу онука?
– Я в курсі, – сказала Інна. – Я ще й в курсі, що ваш син дітей не хоче.
Тиша впала так різко, що навіть офіціант завмер з тацею.
– Інно, – мати поставила келих, – не зараз.
– А коли? На другій прем'єрі? На золотому весіллі? Коли мені сорок п'ять?
Режисер відкашлявся.
– Може, ми…
– Сидіть, – сказав Микола, не дивлячись на нього. – Раз уже почали.
Інна кивнула.
– Скажи їм. Ти ж любиш чесність.
– Я не хочу дітей, – рівно сказав він.
– Чому? – спитала мати. – Нормальні люди хочуть.
– Бо нормальні люди спочатку люблять, а потім народжують. Я не хочу робити вигляд.
– То навіщо ти одружився? – різко кинула тітка Марина з кінця столу.
– Бо мені з нею добре.
Інна засміялась.
– Чуєте? "Добре". Я не дружина. Я ортопедична подушка.
– Я сказав тобі правду.
– Ти сказав правду так, щоб її можна було пережити. Це не одне й те саме.
– А ти вийшла за мене так, ніби любов'ю можна доремонтувати людину.
– Я хоча б намагалася щось будувати. А ти вибрав найзручніше: добра жінка, закохана, терпляча. Щоб за тебе відчувала, твоїй мамі усміхалась і не питала зайвого.
– Не роби з себе жертву.
– А ти не роби зі своєї холодності характер.
Мати вдарила долонею по столу.
– Досить! Інна, ти зараз при всіх принижуєш мого сина.
– Принижую? Його? – Інна повернулась до неї. – Він роками тримає мене на півголодному пайку і називає це чесністю.
– Не смій так говорити! Він тебе не бив, не зраджував, не пив!
– Яка планка зручна. Не бив – значить, молодець.
– Та ти сама знала, який він!
– Знала. А ви? Ви теж знали. І все одно штовхали мене в спину: "Терпи, чоловіки всі важкі, зате розумний, зате не гуляє". Вам не онук потрібен. Вам доказ треба, що з ним можна жити.
Мати зблідла.
– Я на нього життя поклала.
Микола повільно повернувся до неї.
– Дитина – не депозит, мамо. У неї не можна вкласти молодість, щоб потім зняти відсотки онуками.
Кілька людей за столом опустили очі.
Мати підвелась так різко, що стілець скрипнув.
– Невдячний.
– А от це вже чесно, – сказав він.
– Ти взагалі нормальний? – прошипіла тітка. – Мати сама тебе тягнула!
– Я не просив мене народжувати.
Інна заплющила очі.
– Оце й є твоя справжня правда, так? Нарешті без красивих слів.
– Ти ж хотіла при всіх.
– Ні. Я хотіла, щоб ти бодай раз відчув межу.
– Межа була до того, як ти почала цей цирк.
– Цирк? – Інна розстебнула сумку, дістала щось маленьке й поклала перед ним на білу скатертину.
Тест.
Мати сіла назад, не відводячи погляду.
– Інно… – тільки й сказав хтось.
Вона не дивилась ні на кого. Тільки на Миколу.
– Я сьогодні хотіла сказати це вдома, – тихо сказала вона. – Але раз ти так любиш чесність – давай чесно. Це теж "не треба продовжувати"? Скажи голосніше. Щоб мама теж почула.
