Я познайомилася з Романом, коли навчалася в університеті. Він був моїм одногрупником.
Можна сказати, що це було кохання з першого погляду. У нас із ним було стільки спільного: море тем для цікавої розмови і ніякого багатства за плечима. Поки ми були юні, нам було абсолютно байдуже, що нашими кишенями гуляє вітер, але коли діло дійшло до весілля, замислилися над квартирним питанням.
Батьки Романа вирішили нам допомогти і запропонували після весілля пожити у них деякий час.
Я зраділа, бо мама й тато мого обранця мені дуже подобалися, тому я не бачила жодної проблеми в спільному проживанні із ними.
Звісно, ми не збиралися просидіти у них на шиї усе своє життя. І я, і Роман були хорошими фахівцями, тож нам було дуже легко й просто знайти собі високооплачувану роботу.
Гроші на дрібниці не витрачали – кожну копійку відкладали на власне житло, але так було недовго.
Невдовзі я відчула, що вагітна. В жіночій консультації лікарі підтвердили мої здогадки. З одного боку, я була шалено щаслива почути новину про те, що скоро стану матір’ю, а з іншого – хвилювалася, бо розуміла, що мені тепер доведеться піти в декрет, тож Роман буде вимушений самостійно забезпечувати сім’ю. Мрії і плани на нову квартиру доведеться відкласти в далеку шухляду.
Всі мої тривоги розвіялися тоді, коли я повідомила радісну звістку чоловікові та його батькам. Вони були на сьомому небі від щастя. Назар підхопив мене на руки і закружляв у своїх обіймах. Рідні переконували мене в тому, що все буде гаразд, і спільними зусиллями нам вдасться реалізувати всі задумані плани.
Після того, як Яринка з’явилася на світ, моє життя перетворилося на сіру рутину. Я забула про роботу, про кар’єру і про особисте життя. Навіть пригадати собі не могла, коли востаннє мала змогу кудись піти з друзями чи колегами. Свекруха зі свекром досі працюють, тож вони не могли сидіти з дитиною, а Роман був проти того, щоб ми наймали няньку бодай один-два рази на тиждень.
Я розумію, що це дороге задоволення, але я вже ледь на ногах стояла від перевтоми і недосипу. Чоловік майже не долучався до догляду за дитиною. Він вірить, що завдання чоловіка – забезпечувати сім’ю, чим він і займався.
Попри те, що Роман працює у престижній фірмі, ми зовсім не розкошуємо. Навпаки, мені постійно доводиться на всьому економити. Свекруха навіть не дозволяє мені купувати нові речі для Яринки, мовляв, вона виросте за місяць, і гроші будуть викинуті на вітер.
Одного разу я не витримала такого фінансового тиску і прямо спитала чоловіка:
– Романе, чому я повинна економити на собі і на власній доні? Я вже не пригадую, коли востаннє підстригала волосся. Я розумію, що ти один забезпечуєш сім’ю, але якби ти виділив певну суму на приватний садочок для Яринки, то я теж могла б знайти непогану роботу.
Після відповіді чоловіка я нарешті зрозуміла, чому він змушує мене рахувати кожну копійку:
– Люба, я заощаджую гроші, бо хочу невдовзі купити квартиру. Хіба тобі ще не набридло жити з моїми батьками?
Спершу я так раділа, не могла повірити, що зовсім скоро зможу стати повноправною господинею у власному домі, але це тривало недовго. Невдовзі я дізналася про те, що ця квартира може стати причиною мого розлучення з Романом.
Він мені сказав, що я не матиму жодних прав на придбану ним нерухомість, мовляв, це дуже справедливо, бо ж я не доклала й однієї гривні до потрібної суми. Коли я спитала його, чому він так вирішив, Роман відповів, що хоче бути певним у тому, що у випадку нашого розлучення він не залишиться на вулиці.
Я не могла повірити, що моя кохана людина здатна на таку підлість! Як йому до голови взагалі прийшла думка про розлучення?! Невже він навіть не помічає всього того, що я роблю для нашої сім’ї, скільки зусиль витрачаю на створення домашнього затишку, на догляд за маленькою дитиною?
Робота матері – цілодобова, тут не можна взяти собі вихідний чи вийти прогулятися під час обідньої перерви.
Я розраховувала на те, що бодай свекруха мене підтримає. Вона ж жінка і теж мати, хто, як не вона, зможе зрозуміти мене краще? Але я помилялася! Все, на що вона спромоглася – це запропонувати мені вкласти певну суму в купівлю квартири, і лише тоді я зможу стати її співвласницею.
Але де ж я маю взяти такі немалі гроші?
Образа, гнів і відчай накрили мене з головою, тож я вирішила поділитися своєю проблемою з мамою. Вона обійняла мене і сказала, що на моєму місці втікала б від чоловіка, який допускає навіть думку про те, що може зі мною колись розлучитися. Хіба в таких стосунках є любов і довіра?
Що тепер робити? Гадки не маю. Ніколи не думала, що квартира, про яку я мріяла стільки часу, зможе зруйнувати мою сім’ю.
Що порадите головній героїні?
Що ви думаєте про Романа?
