Я думала, що в старості люди хоч трохи починають берегти одне одного. Хоч слово питають. Хоч в очі дивляться. Помилилася.
Мені шістдесят два. Працюю ще. Не від хорошого життя. Зранку о п'ятій встаю, поки тиск не шарахнув. Каптоприл під язик, потім Енап, якщо вже зовсім гуде в скронях. На кухні вікно відкриваю – тягне хлоркою з під'їзду і вчорашнім борщем із каструлі. У АТБ беру все по акції: гречка 39,90, молоко 41, масло вже й дивитися страшно. За комуналку в січні віддала 4 860. Ще за ліки майже дві тисячі. А ноги так гудуть до вечора, ніби не жила, а шпали носила.
І все одно тягнула. Для дочки. Для внука. Бо "мамо, нам важко", "мамо, ти ж розумієш". Я розуміла. Завжди.
Коли в них чоловік без роботи сидів – я платила за садок. Коли малому бронхіт – я купувала "Лазолван", "Нурофен", інгалятор. Коли вони влізли в кредит на машину – я зі своїх похоронних віддала 70 тисяч. Так і лежали в конверті за рушниками. Не на море ж збирала. На чорний день. На свій. Але віддала. Бо молоді. Бо їм жити.
Я їм ще й квартиру свою переписала наполовину. Не всю, ні. Половину. Щоб, як казали, "була сімейна гарантія". Щоб зять нарешті заспокоївся і "відчув ґрунт під ногами". Мені тоді сестра сказала: "Не дури, Олю". А я образилась. Думала, це ж свої.
А потім я дізналася не з розмови. Не за чаєм. Не по-людськи.
Я дізналася, коли сусідка з третього поверху в під'їзді спитала: "Олю, а ти куди переїжджаєш?"
Я ще перепитала, бо не зрозуміла.
Вона каже: "Та твоя ж квартира вже виставлена. Рієлтор учора приходив. Дивився кухню, балкон, лічильники. Сказав, що власники хочуть продати швидко".
У мене в той момент у вухах ніби окріп закипів. Я навіть пакет із картоплею не втримала. Розсипалась просто біля поштових скриньок.
Піднімаюся додому. Дзвоню дочці. А вона мені спокійно, ніби про батон:
– Так, ми вирішили продавати. Я вже дала згоду. І завдаток взяли.
Я спершу навіть не закричала. Я не змогла. Я тільки сказала:
– Що значить "ми вирішили"? Я тут живу.
А трубку взяв зять.
– А те й значить, – каже. – Ви все одно одна. Вам стільки площі не треба. Ми беремо будинок за містом. Дитині потрібне повітря. Нам треба рухатися далі.
Оце було перше, що вдарило. Не "пробачте". Не "давайте подумаємо". А "вам не треба".
Я кажу:
– А мене ви куди поділи?
І він, не збившись, як по папірцю:
– Та зніметься вам однокімнатна. Або підете до сестри. Ви ж не лежача. Самі себе обслуговуєте.
От тоді в мене руки затрусилися так, що я чашку розбила об мийку. А він добив.
– І взагалі, якщо чесно, ми вже порахували. На ваші "похоронні" і пенсію можна спокійно тягнути оренду. Не драматизуйте. Вам ті гроші вже, вибачте, не на життя.
Оце другий удар. Прямо в лице. Мої гроші – "на смерть". Мене – в оренду. Як шафу.
Я сказала дочці:
– Ти це чуєш?
А вона тихо так, слизько:
– Мамо, ну а що? Ми молоді. Нам треба думати про майбутнє. Ти ж завжди казала, що все – дітям.
Я, видно, справді колись так казала. На свою голову.
Вони приїхали ввечері. Не миритися. З рієлторкою. Уявляєте? Я ще в халаті була, після зміни, спина мокра, на плиті картопля парує. У хаті запах смаженої цибулі, валідолу і тієї дешевої хлорки з коридору. А вони заходять, як у вже своє.
Зять одразу:
– Ось тут можна освіжити ремонт перед продажем. І мамині речі треба буде перебрати. Старе все вивезти.
Мамині речі. Це він про моє життя так сказав.
Рієлторка стоїть у чоботях, навіть не зняла. Дочка очі відводить. А тут ще й сестра моя, Галя, зайшла. Я її не кликала. Її дочка, видно, вже все знала.
І от Галя, замість стати поруч, видала при всіх, на весь коридор:
– Олю, не рви серце. Він по-своєму правий. Молодим треба влаштовуватись. Ти вже пожила.
У під'їзді двері прочинились. Сусіди слухають. Я стою, як опльована. У власній квартирі. В халаті. З тиском. І мені рідна сестра каже, що я "вже пожила".
А зять підійшов до серванта, витягнув татову стару чашку. Ту, з синім обідком. Єдине, що лишилося від батька. І каже:
– Це все мотлох. Покупцю треба простір, а не музей.
І поставив її на підлогу до коробки. Як сміття.
От тоді мене прорвало.
Я не пам'ятаю, як я закричала. Пам'ятаю тільки свій голос – чужий, хрипкий. Я вихопила ту чашку, коробку штовхнула ногою, рієлторці двері показала й сказала забиратися. Дочці – щоб виходила слідом за чоловіком. А йому сказала, що ноги його тут більше не буде, хоч би він мені останню воду подавав.
Він усміхнувся. Отак, кутиком рота. І вже з порога кинув:
– Не перегинайте. Сама ще приповзете, як притисне. Тоді згадаєте, хто вам сім'я.
