Я того дня з офісу вийшла остання. Як завжди. У всіх уже гірлянди, цукерки на столах, плани на Новий рік. А я сиділа й звіряла цифри, бо якщо не я, то хто. Очі пекли. Спина дерев'яна. Тиск знову підскочив, я ще о п'ятій під язик каптоприл клала. У сумці валявся блістер валідолу і чек з АТБ: мандарини – 89,90, майонез – 54, хліб – 27, молоко – 41. Комуналка за грудень лежала вдома на тумбочці – 3 860. І хоч трісни.
Я ж не з тих, хто скиглить. Я й після смерті батьків не розвалилася. Виросла в дядька. Працювала в його банку. Терпіла все. І те, що мене любили рівно до того моменту, поки думали, що я "майже спадкоємиця". І те, що Борис, мій чоловік майже без п'яти хвилин, як дізнався, що я не дочка банкіра, а племінниця, так швидко "переключився", ніби я не людина, а знижка, яка закінчилась.
На мою двоюрідну сестру Риту переключився. Прямо без паузи. Вона ще й на роботі це смакувала. Спеціально, я знаю. Бігає між столами, сміється: "У новорічну ніч буде сюрприз". Я тоді мовчала. Сиділа й нюхала той офісний сморід – кава, пил, хлорка після прибиральниці. І стара їжа з мікрохвильовки. Від того запаху нудило, як і від них усіх.
Я пішла додому. У порожню батьківську квартиру. Там теж не рай. У під'їзді тхнуло котами і сирістю. Ліфт знову стояв. На п'ятий поверх пішки. Ноги гули так, ніби в мене не сорок, а сто років. Вдома темно. Холодильник бурчить. Тиша така, що вуха закладає.
Я думала: ляжу і все. Без ялинки. Без салатів. Без людей.
Але біля базару побачила останню ялинку. Кривеньку. Нікому не потрібну. Як я. Продавець махнув рукою: "Бери вже так". І я взяла. Зайшла в магазин. Купила пляшку ігристого, готовий салат, трохи мандаринів і маленький торт. На одну людину. Як на поминки по своїй дурості.
Вдома нарядила ту ялинку. Дістала сукню. Навіть нафарбувалась. Подивилась у дзеркало – ніби жива, а всередині пусто.
І мене раптом потягло на цвинтар. До мами з татом. Не питайте чому. Бо там, чесно, мені інколи спокійніше, ніж серед рідні. Я викликала таксі, взяла ялинку, пляшку і поїхала.
Сиділа між могилами, як дурна. Сніг скрипить. Мороз ріже щоки. І тут на кладовище заїхала машина. Я спочатку не зрозуміла. А потім побачила: двоє когось буквально викинули, як мішок, і поїхали. Я сховалась за пам'ятником. Серце в горлі. Коли підійшла – чоловік. Без свідомості. Документів нема. Я викликала швидку. Потім поліцію. Мене тримали, питали, що я там робила вночі. Наче я їм винна ще й за це.
Відпустили мене вже ближче до одинадцятої. Я поїхала в лікарню, дізнатися, чи живий. Медсестра сказала: відкачають. Я тоді сама не розуміла, навіщо мені це. Просто не могла піти.
А потім, коли до Нового року залишалось пів години, я забігла в магазин по другу пляшку. І там біля полиці зі мною одночасно потягнувся якийсь чоловік. Руслан. Теж один. Теж з поламаним святом. Він сказав: "Якщо вже нас обох сьогодні викинули з життя, може, не будемо стояти по різних кутках?" Я тоді вперше за довгий час усміхнулась.
Ми зустріли Новий рік на площі. Під феєрверками. Потім замерзли. Я сама запропонувала піднятися до мене. Не для того, що ви подумали. Просто не хотілося більше бути самій.
І от біля під'їзду – Рита. На підборах, з перекошеним ротом, вже напідпитку.
– А, ось ти де. А це хто? Нову заміну знайшла? – каже. – Борис кудись зник. Я йому дзвоню, а він поза зоною. Я вже подумала, що він у тебе.
Я на неї подивилась і сказала:
– Якщо твій, то шукай свого. Мені чужого добра не треба.
Вона фиркнула і пішла. А ми піднялися. Пили чай. Їли мандарини. Говорили до ранку. Вперше без брехні, без гри, без торгівлі мною.
А вдень у двері подзвонили.
Я відкрила – поліція.
І от тут мене наче окропом ошпарило.
Той чоловік, якого я вночі витягнула з того світу на цвинтарі, виявився Борис.
Мій Борис. Той самий. Уже не мій, звісно. Ритин наречений. Її новорічний "сюрприз".
Поліцейський стоїть у коридорі, а в мене в носі запах учорашніх мандаринових шкірок і дешевого ігристого, а я нічого не чую, крім одного: це був він. Він.
Потім випливло ще краще. Поки я сиділа сама, поки збирала себе по кістках, поки вони влаштовували свою казку, він обікрав Риту і її батьків. Гроші. Коштовності. Все, що знайшов. І втік. А ті, з ким він зв'язався, мабуть, вирішили його тихо прибрати.
Я слухала це й не знала, сміятись чи блювати.
А найгірше – не це.
Найгірше було потім.
Рита сама прийшла до мене. Не одна. Зі своєю матір'ю, моєю тіткою. І прямо в під'їзді, де сусідка Валя двері прочинила, де зверху хтось сміття ніс, де все чути, Рита почала кричати:
– Якби ти не полізла, його б уже не було! Ти його врятувала, і тепер через тебе нас тягають по поліціях!
Я спочатку навіть не повірила, що вона це сказала. Через мене?
А тітка добила. Стоїть у своїй норковій шапці й каже тим своїм тоном, яким завжди мене вчила жити:
– Маріє, ну ти теж подумай. Навіщо було влазити? Молоді самі розберуться. У кожного своя правда.
Молоді. Самі. Розберуться.
Я подивилась на них і зрозуміла, що в їхній картині світу я винна навіть у тому, що не дала людині здохнути.
І тут Рита видала те, після чого в мене всередині щось луснуло остаточно.
Вона сказала:
– Він хоча б умів жити. А ти як була нудною бухгалтеркою, так і лишилась. От тому тебе й кинули. І взагалі, якби він залишився з тобою, у нього не було б причин шукати нормальне життя.
Логіка? Є. Для когось, може, навіть переконлива. Мовляв, чоловік хотів красивого, легкого, не "мамку з валідолом". Але вона ще не закінчила.
Потім витягла з пакета мою стару листівку. Ту, що я колись Борису писала. Виявляється, вона в них валялася. Зім'ята. Замаслена.
І махає нею мені перед лицем:
– На, забери свій мотлох. Ми коли квартиру перед святом чистили, сміялися з твоїх "люблю назавжди". Дитячий садок.
Сусідка Валя вже не ховалась. Стояла й слухала. І, уявіть собі, ще й вставила:
– Ну, Рита, звісно, різко, але по-своєму права. Зараз час такий. Треба думати наперед.
Оце "по-своєму права" я запам'ятаю до смерті.
Я взяла ту листівку. Порвала на дрібні шматки просто їй під ноги. Відчинила двері під'їзду навстіж і сказала:
– Щоб я вас більше тут не бачила. Ні тебе. Ні його. Ні вашої правди.
Тітка одразу зашипіла, що я невдячна. Що мене ростили. Що без них я ніхто. Рита посміхнулась. Так спокійно. Так гидко.
І кинула вже сходами вниз, не обертаючись:
– Нічого. Ще сама приповзеш. Коли зрозумієш, що зі своєю гордістю і випадковими мужиками довго не протягнеш.
І в під'їзді стало так тихо, що я почула, як у мене в скронях стукає кров.
