Я сім років жила, як дурна на паузі.
Зранку – маршрутка, робота, ввечері – АТБ. Молоко по акції, гречка, яйця, серветки, бо на інше вже не дивишся. Додому приходила така, що ноги гули. Знімала чоботи в коридорі й стояла хвилину, бо спина ніби чужа. У ванній пахло хлоркою. На кухні – вчорашнім супом. На столі – квитанції. Світло, вода, опалення. Заплати, виживи, посміхнись.
Я не з тих, хто по чужих чоловіках бігає від доброго життя. Мене перед тим так викинули з одних стосунків, що я ще довго потім у люстерко дивилась і не впізнавала себе. І коли Юра підвернувся, такий дорослий, спокійний, при машині, при словах, я повірила. Як повірила? Та як усі. Бо говорив тихо. Бо дивився уважно. Бо казав: "Ти в мене справжня".
Одне тільки "але". Він був одружений.
Спочатку він не просив мене чекати. Він просто поставив перед фактом. "Я поки не можу піти. Донька мала. Ти ж розумна, ти ж увійдеш у становище". І я входила. Сім років входила в його становище. Сім років він приходив до мене не як чоловік, а як гість. На дві години. На три. З пакетом із супермаркету, з вином, з цими своїми пізніми поцілунками. А потім дивився на телефон і підхоплювався. "Мені треба їхати".
Їхати. Не від мене – до них.
А я прала постіль. Мила чашки. Сиділа в тиші. І чекала. Бо він говорив: "Ще трохи. От донька підросте. От бізнес вирівняється. От знайду момент". У нього все життя було з "от".
Мені вже не двадцять було. Я прямо сказала: хочу сім'ю. Хочу не красти години. Хочу, щоб ти ввечері приходив і не смикався від кожного дзвінка. Хочу дітей, поки ще можу.
Він навіть не посперечався. Гірше. Він мене заспокоїв.
Сказав: "Навіщо тобі той штамп? Нам і так добре. Ти ж не дівчинка вже. Треба цінувати те, що є".
Оце "не дівчинка вже" мене тоді як ляпасом. Але я й це проковтнула. Бо дурна.
А потім він зробив те, після чого мене наче окропом облили.
Я сама поїхала до його дому. Без дзвінка. Без попередження. Не скандалити. Не влаштовувати цирк. Я хотіла просто один раз подивитися в очі тій його "нещасливій" сім'ї, заради якої він, як казав, мучиться. Піднялась на сьомий поверх. Серце калатало так, що в вухах стукало. Двері відчинила його дружина.
З животом.
Вагітна.
Я навіть обличчя її не запам'ятала. Тільки живіт. Великий. Живий. Справжній. І в ту секунду я зрозуміла все. Поки я сиділа в нього в запасних, поки берегла себе, чекала, слухала його "ще трохи" – він не просто жив із дружиною. Він уже там все вирішив. Без мене. За моєю спиною. Він не вагався. Не мучився. Не вибирав. Він робив другу дитину в шлюбі, поки мені розказував, що скоро звільниться для нашого життя.
Оце і є правда. Не "помилився". Не "заплутався". А вже зробив.
Я тоді летіла сходами вниз і ревла так, що люди оберталися.
Він дзвонив без кінця. Я не брала. Через два дні приперся сам. Добрий вечір, як ні в чому не бувало.
Я відчинила двері. Стою в домашній кофті, волосся в пучок, під очима сині круги, в раковині тарілка після вчорашніх макаронів. А він дивиться на мене й каже:
– Ти могла б просто вислухати.
Я засміялась. Мені аж гірко стало від того сміху.
Кажу:
– Сім років слухала. Досить. У тебе дружина вагітна.
І тут був перший удар. Спокійний. Логічний. Майже діловий.
– Настю, ну так вийшло. Я ж чоловік. Я живу в сім'ї. Таке буває. Але це нічого не змінює між нами. Ти мені дорога.
Нічого не змінює.
Для нього – може. Для нього я була кімнатою відпочинку. Без претензій. Без прав. Без прізвища.
А потім він добив.
Сказав:
– Тобі треба було раніше думати. У твоєму віці не розкидаються тим, що мають. Народити ти й так уже навряд чи встигнеш, а я тобі хоч якісь нормальні стосунки давав.
Я досі пам'ятаю, як у мене в пальцях дверна ручка впилась у шкіру.
"У твоєму віці".
"Навряд чи встигнеш".
"Хоч якісь".
Наче він мені милостиню носив. Наче відміряв по годинах. Наче рахував мене вже не як жінку, а як прострочений товар.
І найгидкіше – це чула не тільки я.
У той момент на сходовий майданчик саме вийшла моя сусідка, тьотя Віра. В халаті, з пакетом сміття. Постояла, послухала – і замість того, щоб пройти, встряла.
Каже:
– Ну, якщо чесно, чоловік по-своєму правий. Ти ж знала, що він не вільний. Чого тепер істерику робити? Хоч допомагав же.
Допомагав.
Так ніби я під дверима сиділа з простягнутою рукою. Так ніби сім років мого життя – це подачка. Так ніби мені треба бути вдячною, що мене використовували не мовчки, а з компліментами.
Я подивилась на неї. Потім на нього. І в мені щось відмерло.
Я не кричала. Не била посуд. Я просто відкрила двері ширше, викинула на площадку його зубну щітку, футболку і зарядку, яка в мене валялась у шухляді ще з його "нічних візитів".
І сказала:
– Щоб ноги твоєї тут не було.
Він не пішов одразу. Стояв. Білий, злий. Уже без цієї своєї солодкої інтонації.
– Не перегинай. Сама ж прибіжиш. Як притисне. Кому ти ще потрібна з таким характером?
Я зачинила двері.
І в тій тиші за дверима ще довго стояло оце його "кому ти ще потрібна".
