Чоловік зустрів мене без особливої радості – ні квітів, ні усмішки. Нічого не розпитував, нічого його не цікавило. Напевно, лише набиті валізи трохи здивували.
Заздрість – страшна сила. Мій чоловік доволі звичайна людина. Він ходить на одну і ту ж роботу і не піддається ні на які авантюри. Ми прожили разом вже довго і нудно. Я б пішла, та 9-річна донька страждатиме. Дуже любить тата. Ми разом рідко куди ходимо, хіба до кумів і до доньки на свята. Заробляємо нормально, але на відпочинок постійно не вистачає. Моя свекруха живе в селі біля моря. ЇЇ донька щороку там відпочиває, але мене ж ніхто не запрошує.
В нашому колективі на роботі є одна дуже яскрава і приваблива дівчина, Світлана. Вона живе просто розкішно, явно не на нашу зарплату. Постійно в брендовому одязі з закордону, постійно в стильному вбранні. Всі чоловіки з офісу закохані в неї. А я дивуюсь, як їй вдається так часто літати за кордон? Це ж дорого коштує.
При першій вдалій можливості я розпитала Світлану, як в неї це виходить. Дівчина зізналася, що в неї в Туреччині, куди вона найчастіше літає, є прихильник, який оплачує їй дорогу, проживання та шопінг, а вона йому – свій час. Я довго не могла зрозуміти, а хіба це нормально? А потім сіла, обдумала. А дійсно, що тут такого? Хіба мій спосіб життя чимось кращий, ніж її?
Я розпитувала Світлану про деталі та дівчина зрозуміла, що мені це цікаво. Тоді вона запропонувала полетіти з нею. Я довго вагалася, але моє нудне життя вже набридло. Тому все ж погодилась.
Залишилось щось сказати чоловікові. Придумала, наче наша компанія підписала контракт з Туреччиною і ми всі їдемо на якісь курси. Він мене дуже активно збирав, навіть речі сам швиденько спакував і на купальник гроші дав. Навіть до аеропорту довіз.
Нас зі Світланою зустріли з квітами та зразу провели в ресторан. Блондинок там дуже люблять. Я навіть уявити не могла, які галантні та романтичні кавалери в нас будуть. Спілкувалися англійською. Все було просто божественно. Будь-які мої забаганки виконувалися в цю ж мить. Я так не хотіла повертатися у свою сіру реальність. Але час прийшов, пора було летіти назад. Ми з моїм кавалером домовилися, що я прилечу через місяць.
Чоловік зустрів мене без особливої радості – ні квітів, ні усмішки. Нічого не розпитував, нічого його не цікавило. Напевно, лише набиті валізи трохи здивували, але я пояснила, що нам видали хорошу премію. Місяць пролетів. Ось вже мій закордонний друг висилає мені квитки. А я не знаю що робити з чоловіком.
Сказати йому правду чи знову про курси наплести?
