Я познайомилась з Артуром у якого вже був син. Ми закохалися, але ця новина не відштовхнула мене. Я була готова виховувати його як рідного.
Так і сталося. Дениску було 5 років, коли ми одружилися. Його мама померла після ускладнених пологів. Перші роки чоловіку було не просто глядіти за дитиною. Та і шукати нову дружину він не поспішав.
Так я замінила Дениску маму. Ми з ним одразу поладили. Любили гратися і гуляти втрьох. Я часто робила йому подарунки й організовувала веселі святкування днів народжень. Купувала практично все, що він хотів. Могла не купити додому хліба, бо він побачив якусь цукерку. Я не пам’ятаю чи колись на нього крикнула, ми завжди ладнали й обходилися без сварок.
Через 5 років у нас народилась дочка. Хлопчик полюбив свою сестричку, допомагав її купати й возив у колясці. я все собі нагадувала, що після народження другої дитини не можна забувати про увагу до першої. Коли щось купувала Софійці, то обов’язково прихоплювала щось і Денису. Не хотіла, щоб думав начебто я його стала менше любити, бо він не рідний мені.
Потім вин виріс, закінчив школу і вступив до ВНЗ у Києві, але на платне навчання. Дочка в той час йшла в 3 клас. Але сталася біда. Артур сильно травмував спину на роботі й тепер сидів у інвалідному візку. Тепер я мала забезпечувати усю сім’ю.
Влаштувалася на дві роботи. Та їх вистачало лиш на навчання і продукти для сина. Щомісяця я висилала на його карточку гроші. Ми час від часу зідзвонювались. А самі жили на маленьку пенсію для чоловіка.
Якось я зустріла знайому в магазині. Я знала, що її син ходив з Денисом в один клас і вони наче продовжують дружити. Та сказала мені, що співчуває за сина. Я не розуміла про що йде мова, адже ми з ним тільки вчора розмовляли й все було добре.
– Він напевно у пошуках себе. Кинув навчання і живе у якоїсь старшої жінки – сказала та.
Я не могла повірити її словам. Вдома я подзвонила в деканат усе вияснити. На що мені відповіли, що такий студент вже два роки як забрав свої документи.
У мене тоді затрусилися руки, а сльози не виходили, бо я не вірила до останнього. Я вкладала у нього свої сили, а тепер і майже всі гроші, а він так підло із мною вчинив. Знає ж, що батько хворий, на реабілітацію гроші потрібні. А син собі просто нехтує і живе у своє задоволення.
І як мені розказати про це чоловіку? Можливо треба вмовити Дениса, щоб повернувся на навчання? Від сьогодні ніяких грошей він не отримає.
Що я маю з ним робити?
