То був день мого весілля. Коли гості заходили до ресторану я побачила Ореста й оніміла. Серце впало в п’яти. Виявляється він родич коханого.
Моє дитинство було нелегким. Ми з батьками й бабусею жили в селі. Та мама завжди хотіла кращого життя. Зібралась зі силами й поїхала в Італію на заробітки. За якийсь час за нею подався батько. Планували забрати мене, але спершу були проблеми з документами.
Вони висилали нам смаколики й рідко, але дзвонили. А потім повідомили, що у мене буде сестричка.
– Мамо, нехай Ліза ще поки поживе з тобою. Дитина трохи підросте і ми її заберемо.
Так минув рік, але мене забирати ніхто не збирався. Ще й потім додали, що скоро з’явиться й братик. Так я назавжди залишилась з бабусею. Потім старалася час від часу приїжджати до неї в гості.
Закінчила школу і вступила до медичного училища. Довелося переїхали в районний центр. Влаштувалась працювати медсестрою і найближчу лікарню. І зустріла там своє перше кохання.
Орест був лікарем. Я просто втрачала голову від наших побачень. Мені здавалося, що таке кохання триватиме вічно. Але щойно його мати дізналась, то одразу встала між нами. Вона була головою відділення. Якось вона покликала мене у свій кабінет і прямим текстом заявила:
– Лізо, ти не пара моєму сину. Він повинен одружитися з жінкою, яка рівня його статусу. А не на простій медсестрі. Тому, якщо ти будеш наполягати на стосунках, то тут же полетиш з роботи й ще довго не зможеш знайти нову! Я гарантую тобі.
Я спочатку не хотіла звертати на це увагу. Думала, що Орест достатньо дорослий самостійний, щоб приймати такі рішення. Та слова матері пішли в дію. На кожному коридорі, де ми могли перетнутися – він одразу втікав у чийсь кабінет.
Я не могла до нього додзвонитися, а на повідомлення він не відповідав. Я зрозуміла, що це кінець і вирішила піти з тієї лікарні. Досить швидко влаштувалась на нову роботу. Але образа і якась внутрішня порожнеча так і не йшли з душі.
Зізнаюсь, я ще довго не могла збагнути, що сталося. А з часом намагалася винести з того лише позитивні сторони.
Я подумала, що давненько не навідувала свою бабцю. Спекла її улюблений торт і накупила фруктів. Поїхала рейсовим автобусом. Хоча я їхала більше, щоб морально відпочити. Нерви вже майже здавали.
– Не хочеш грибочки позбирати, ти так любиш? – спитала бабуся, що бачила мій стан, вона знала, що на природі мені завжди стає краще.
– Можна. Кошик лежить там, де завжди? – дійсно була гарна ідея розвіятись.
Я зібралася, взяла кошика і пішла до лісу. Раділа, що натрапила на галявину з білими грибами. Ще трохи прогулялась і вирушила додому. На шляху трапився дерев’яний місток. Я взула гумові чоботи, а колоди були слизькими і я впала. Там води по щиколотку, але за мить я відчула різкий біль.
– Невже перелом? – думала я, коли сльози вже самі накочувались на очі.
– Дівчино, з вами все добре? Ви не забились? – почувся незнайомий голос.
То був молодий, високий чоловік – Роман. Виявилось він працював тут єгерем і якраз робив плановий обхід території. А коли побачив, що Ліза вовтузиться у мілкій річці, а поруч лежить кошик, то вирішив підійти.
– Я не можу встати! Дуже болить нога, напевно, зламала.
– Давайте я допоможу вам. Зараз доправимо вас до лікарні, не переживайте.
До дороги залишалося метрів 100, але Ліза вже не могла йти попід руку. Тоді мужній помічник з легкістю взяв її на руки й доніс до машини, що вже чекала на них. Так незнайомець допоміг добратися їй до лікарні.
– Перелом складний! Доведеться деякий час побути в лікарні. – сказав лікар.
Роман провідував дівчину мало не щодня. Возив їй смаколики й всіляко підтримував. Так вони стали тісніше спілкуватися і почали зустрічатись. Він їздив неї в місто, вони гуляли, насолоджувались часом проведеним разом.
– Ти вийдеш за мене? – на одній з прогулянок запропонував Роман.
– Так, звісно вийду! – зраділа Ліза.
Вони хотіли зробити невелике весілля у рідному селі. Настав урочистий момент. Всі гості зібралися. Але побачити на ньому колишнього хлопця Ліза аж ніяк не очікувала.
Коли їхні погляди зустрілись, то чоловік зашарівся. Він шукав можливості, щоб відвести молодого в сторону і зізнатися.
– Пам’ятаєш, я розповідав, що закохався, але мати була проти?
– Ну. Ти ж зараз одружений з Веронікою.
– Так! Але я кохав лише одну. Твою Лізу. Вона була тією медсестрою. Я втратив свій скарб, але прошу тебе ніколи її не відпускай! Вона ідеальна жінка!
– Я знаю. Виходить це ти їй серце розбив! Знаєш, доля дає нам шанс не просто так. А ти його втратив! Сам винен! – вже починав гніватись Роман.
– Як ви тут? – раптово втрутилась Ліза.
– Добре. А ти? – спитав Орест.
– Я просто чудово, адже сьогодні день нашого весілля, правда коханий? – і ніжно обійняла чоловіка. – Ну ходімо танцювати!
Потім Роман намагався випитати в Лізи, чи не розлюбила вона його, щоб почати все спочатку. Зізнався, що одружився з лікаркою як і хотіла його мати, але він її не кохає.
– Я щаслива і дякую долі, що вберегла мене від життя з тобою! Інакше я б ніколи не зустріла Романа! – гордо відповіла Ліза і вони більше не ніколи не поверталися до цієї теми.
Чи повинні діти завжди підкорятися рішенням, які приймають їхні батьки? Тим більше дорослому віці?
