Зі своїм чоловіком я розійшлась ще коли мені й 45 не було. Через декілька років його не стало.
Зараз мені вже 59. Ніби не стара, але вже й не молода. У 53 я подалась на заробітки в Італію. Хотіла дітям помогти, щоб вони на ногах міцно стояли.
Хотіла допомогти дітям.
Я маю двох синів. Старшому Павлу 27, а молодшому Ігорку 22 роки. Вони не спілкувались від слова взагалі. Якби я не намагалась змінити ситуацію, нічого не виходило.
Нещодавно мене звільнили з роботи, скорочували персонал. Це я вже 6 рік там працювала. Та робити нічого, потрібно повертатись на Батьківщину.
Назбирала по 15 тисяч доларів кожному сину. Різниці не робила, не хотіла, щоб вони ще більше ворогували.
Ігор казав, що грошей не братиме, він і так мав непогану роботу. Та я відмови не приймала, ще раніше вислала кошти кур’єром обидвом синам.
Та з Павлом я домовилась по іншому – він отримує 30 тисяч доларів, але з умовою, що я житиму в нього. Бо власної нерухомості у мене не було.
І от я приїжджаю під його дім, заходжу, а там квартира-студія з новим ремонтом. На стіні дорогезна плазма. У мало серце не стало.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я стільки років трудилась, старалась, а він так бездумно витратив гроші.
– А т наскільки до мене? Коли назад в Італію? – поцікавився син.
– Та вже не поїду назад, там немає більше роботи.
Павло вручив мені 1000 доларів і сказав і ти, куди я хочу. Тут місця для спільного проживання з ним немає. Я жінка горда. Сказали – я пішла. Поїхала у село, туди де жив мій молодший син. Він мене з радістю назад прийняв.
І грошей моїх не витратив. Ні копієчки. Сказав, як мені потрібно, щоб я брала.
На старшого сина я дуже образилась, і не знаю навіть чи спілкуватимусь з ним і надалі.
А як ви думаєте, варто жінці спілкуватись з сином?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
