Найбільше щастя для мене – бути мамою. Мій син – це все, що мені було потрібно від цього життя. Іванко дуже добрий хлопчик, ніжний і лагідний. На відміну від свого батька Микити.
Коли я його зустріла, то просто не могла встояти перед галантністю і вихованістю. Мені ніхто й ніколи не казав стільки приємних слів, скільки я чула від Микити. Усі ці подарунки, оберемки квітів, коштовні прикраси – закрутили мені голову. Коли мій обранець запропонував жити разом – я була на сьомому небі від щастя. Моя мама і бабуся з усіх сил намагалися мене вберегти від помилки, яку я, на їхню думку, готова була зробити, взявши собі за чоловіка Микиту.
– Доню, опустися на землю. Недобра він людина. У нього очі злі, зверхньо дивиться на нас. Не пара він тобі! Якщо вийдеш за нього, то про нас можеш забути!
Та я нічого й чути не хотіла. Бо життя з Микитою нагадувало казку.
Але ж не всі казки мають щасливий кінець. Правда? От і моє щастя закінчилося в той момент, коли я завагітніла. Чоловік почав підіймати на мене руку. Спочатку я думала, що сама у цьому винна, шукала йому виправдань, а потім зрозуміла, що терпіти більше не маю ніяких сил. Не знаючи, куди й піти, я зібрала усі речі і втекла від тирана.
В душі плекала надію на те, що мама або бабуся прихистять мене з онуком у себе, але я помилялася.
Бабуся навіть на поріг дому не впустила, все кричала, що я посміла не послухати її та маминих порад, зрадила їх. Тому ні я, ні моя дитина їм не потрібні. Я не могла повірити в те, що бабуся так мене ненавидить, але все ще вірила, що мама матиме до мене більше милосердя.
– Йди геть, для тебе в цьому домі місця не знайдеться! – кричала розлючена мама.
Я йшла вулицею і плакала. Був би живий мій татко – все було б по-іншому. Він мене завжди підтримував, захищав. Сльози не припиняли котитися по моїх щоках. Маленький Іванко холодними рученятами намагався витирати їх з маминого обличчя. Надворі осінь! Вечори темні та холодні! Куди йти з малим дитям на руках?!
З відчаю я вирішила йти до дитячого будинку. Там хоча б дитину нагодують, зігріють, спати покладуть. Це важливіше за мої материнські почуття.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я прийшла під будинок маляти, вахтерка звеліла мені почекати. Після цього якась жінка запросила мене до її кабінету. Вона спитала мене, що трапилося зі мною, але я не могла вимовити й слова. Хвиля болю, розчарування і злості накрила мене з головою. Тож я плакала з усіх сил, сподіваючись на те, що мені стане легше. Жінка довго мене заспокоювала, а потім запропонувала розповісти їй усе, як є, для того, аби вона могла мені допомогти.
Я заспокоїлася і розповіла їй про те, як опинилася на вулиці, бо найдорожчі люди мене зрадили. Тоді Ірина Василівна запропонувала мені свою допомогу: її літня мати, Марія Степанівна, хворіє і потребує постійного догляду. Я можу пожити у них, якщо погоджуся турбуватися про бабусю.
– Звісно, звісно! Я буду сидіти з Вашою мамою. Я готова на все, аби тільки залишитися з моїм малюком!
Три роки я доглядала за Марією Степанівною, а потім вона померла. Але Ірина Василівна не залишила мене саму. Допомогла влаштуватися в дитячий будинок, а по вечорах сиділа з моїм Іванком, поки я мила підлогу у сусідній офісній будівлі.
Я важко працювала для того, аби у нас з малюком було своє житло. І мені це вдалося! Через деякий час я орендувала нам чудову квартирку. В той самий час доля подарувала мені зустріч з хорошим турботливим чоловіком, який зміг полюбити не лише мене, але й мою дитину. Невдовзі я переїхала в його квартиру. Ми не шикували, але ні в чому не мали потреби. Нарешті моє життя налагодилося, і я відчувала себе щасливою.
Випадково я дізналася про смерть моєї бабусі. Відповідно, моя мама залишилася зовсім сама. Не дивно, що через деякий час після цієї трагічної події, вона з’явилася на порозі мого дому. Просила пробачення, шукала прощення, але я не змогла переступити через їхню зраду. Я сказала, що ніколи не зможу забути того, що вона покинула мене тоді, коли найбільше мені була потрібна.
За все в житті треба платити – думаю моя мама це ще зрозуміє.
Чи правильно вчинила головна героїня?
Чи пробачили б ви маму?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
