Ще кілька років тому, ця історія була для мене всього-на-всього черговим яскравим епізодом, який швидко розпочався і швидко закінчився. Але трапилася подія, через яку я поглянула на неї зовсім іншими очима.
П’ятнадцять років тому я була молодою кокетливою студенткою, яка вірила в те, що її краса справді здатна врятувати світ. Я випромінювала самовпевненість, пиху та зверхність. Мабуть, саме це й приваблювало в мені чоловіків. Та мене не цікавили однолітки. Я мріяла про мужнього, реалізованого і заможного мужчину, який виконуватиме усі мої забаганки.
Кажуть, що думки можуть матеріалізовуватися. Таки це правда! Одного вечора, коли я сиділа в кафе у компанії подруг, до нас за столик підсів чоловік. Він розкидався компліментами та грошима, дивився на мене очима, повними захоплення. До гуртожитку ми доїхали, як принцеси на кареті. Коли вахтерка побачила під парадним входом величезну іномарку, то майже оніміла від подиву.
Ця зустріч останньою, звісно ж, не була. Він приїжджав до мене знову й знову, засипав мене квітами, возив в дорогі ресторани, дарував коштовні подарунки. Я була на сьомому небі від щастя: нарешті мене кохають, готові заради мене звернути гори! Ось вона – довгоочікувана любов.
Потім я почала їздити до нього, для цього мій обранець винаймав квартиру. Але мені цього було мало, я хотіла, аби ми жили разом. Віктор звик виконувати усі мої прохання, тож і в цій ситуації не забарився. Пішов від жінки, аби завжди бути поруч зі мною.
Якось вона прийшла до мене, хотіла поговорити. Коли я відчинила їй двері, то сказала лише, що вона вже зовсім немолода жінка, та й вигляд у неї не той, тому не дивно, що Вітя тепер мене кохає. Їй залишається тільки змиритися із власною долею, якщо вона не хоче осоромити себе перед колишнім чоловіком та іншими людьми.
Жінка, яка стояла тоді переді мною, мала напевно стільки ж років, скільки я зараз. Вона не мовила ні слова, ображено опустила очі, розвернулася і пішла.
Та мене це зовсім не хвилювало. Докори сумління тоді мені були ще зовсім незнайомі. Коли я розповіла Віктору про візит його колишньої, то він глянув на мене очима, в яких виднілося невелике розчарування і навіть сум. Я ще розізлилася, подумавши собі: “З якого це дива, він досі вступається за неї?!”.
Перший час я жила, немов у казці. Варто було мені лише попросити про щось – за декілька хвилин воно вже мені належало. Але потім Віктор розслабився. Почав економити на розвагах, затримувався на роботі, не хотів проводити зі мною багато часу. Але я знала, що одна моя сльоза, і Віктор одразу візьме себе до рук, знайде кошти і зробить все, як я хочу.
Якось мені набридло боротися за чоловічу увагу, тож я покинула його і переїхала жити до батьків. Доля Віктора, відверто кажучи, мене зовсім не хвилювала. Я забула цю історію, бо, мабуть, в ній не було для мене жодної цінності, окрім матеріальної хіба що.
Попри усі мої помилки та гріхи, життя подарувало мені справжнє кохання. Орест був простим хлопцем, з яким в нас був незвичайний зв’язок. Ми розуміли одне одного з пів слова. Мене не цікавили його статки, дорогі подарунки, я просто хотіла бути поруч з ним.
Я вийшла заміж за Ореста і народила йому прекрасну донечку. Я думала, що завжди буду такою щасливою, і немає нічого, що могло б це змінити. Але я помилялася.
Я дізналася про все, коли маленька впала з велосипеда. Полізла у скриньку за грошима, але ніде не могла їх знайти. Я налякалася, що в наш заміський будинок хтось міг пробратися і викрасти усі наші заощадження. Коли я поділилася неприємною новиною з чоловіком, то він зізнався мені, що справа не в грабіжниках. Він завів собі коханку і вимушений орендувати їй квартиру.
Я розлютилася не на жарт, забрала у нього ключі від того житла і поїхала мститися дівчині за її аморальну поведінку. Я трощила усе, що бачила. Розбила скляний столик, багато посуду, навіть новому плазмовому телевізору перепало. Раділа тільки, що безсоромна була не вдома, бо ж не знаю, чи змогла б стримати свою агресію.
Тепер я живу у батьків зі своєю донькою. Сиджу на дивані, намагаючись зібрати себе докупи, а перед очима обличчя тієї жінки, яку я так скривдила у минулому. Я відчуваю зараз увесь той біль, якого сама тоді комусь завдала. Чи зможу я колись собі це пробачити? Не знаю.
Чи справедливо життя покарало головну героїню?
Чи змогли б ви пробачити зраду?
