Я ніколи не знала свого батька. Мати вдруге вийшла заміж, коли я була маленькою Переїхала до нового чоловіка. Але їхнє щастя тривало не довго. Чоловіка не стало. Я його не пам’ятаю. Ми залишились жити у його квартирі.
Бабуся була не в захваті від рішень і життя матері, тому вони практично не спілкувались. Тим більше мати час від часу любила випити. Поки я ще навчалась у школі, то мати старалася давати собі раду. А потім стало тільки гірше.
Я соромилась її. Усі знайомі знали про мою ситуацію з матір’ю. У ті часи я шукала підробіток, щоб хоч за щось купити продукти. Я мріла вступити на навчання до сусідньої області, щоб поїхати якомога далі від неї. І мені вдалось.
Я намагалась підтримувати зв’язок із мамою. Дзвонила. Але вона рідко брала трубку. Бувало, що кілька разів міняла номер. Після першого курсу я наважилась навістити її. Коли побачила стан квартири, то була сильно розчарована.
Матір знайшла якийсь підробіток, щоб мати за що пити. І запустила себе ще більше. Стан квартири мене вразив, вона перетворилась на якийсь смітник. Повертатися туди хоча б раз бажання одразу відпало.
До кінця навчання я більше туди не їздила. Наш зв’язок розірвався. А потім познайомилась з майбутнім чоловіком. Ми планували весілля. Хотіла повідомити про це матері. Поїхала у рідний дім. А там двері відчинила якась чужа жінка.
Тоді я подзвонила до бабусі, щоб дізнатися що відбувається:
– Твоя мати давно померла. А ти навіть про це не знаєш! Не соромно тобі?
– Як померла? Чому ви мені нічого не сказали? – я не стала нагадувати їй, що вона сама перестала з нею спілкуватися купу років тому.
– А навіщо? Ти її лишила саму, ще й дзвонити перестала. Я все це знаю. Сусіди розказали.
– Вона була моєю матір’ю, а ви навіть на похорон мене не покликали!
– Пізно мене звинувачувати! Ти сама винна!
– А що з квартирою, хто в ній живе?
– Мої квартиранти! Можеш навіть не мріяти, вона моя.
– А це як? Хіба вона не перейшла мені у спадок?
– Ти в спадщину не вступала, я її в тебе відсудила. На цьому питання закрите.
Я була шокована. Невже бабуся була здатна на таке? І все заради квартири? Я більше не хотіла з нею спілкуватися. Навіть не встигла розповісти про своє майбутнє весілля.
З чоловіком ми зажили добре. З часом взяли іпотеку, народились діти. Раптом до мене зателефонував невідомий номер. Голос здався трохи знайомим і мене осінило. Дзвонила бабуся.
– Слухай. Мені потрібна твоя допомога! Я стара, у мене немає коштів, здоров’я слабке. У тій квартирі ніхто не хоче жити, там потрібен ремонт. Займешся нею? Я потім перепишу її на тебе!
– Дякую за пропозицію, але я відмовляюся брати в цьому участь!
– Тобі, що зайвої квартири не потрібно? Геть здуріла, дівко?
– Мені байдуже на ту квартиру. Розбирайтеся самі.
Я ні краплини не жалію про своє рішення. Адже так не можна. Та людина стала для мене чужою ще кілька років тому. А тепер у неї нікого не залишилось. Перш за все потрібно завжди залишатися людиною!
Згідні?
