Ми з чоловіком усе життя старались вкладати у наших дітей якомога більше: часу, грошей, можливостей. Хотіли, аби вони виросли хорошими людьми.
Спершу народився син, а за чотири роки й дочка.
Ми дали їй добру освіту, вищу. Вони постійно ходили до репетиторів, на різні гуртки. Все це у них було.
Ми з чоловіком видали заміж дочку і чекали онука. Та глави нашого сімейства не стало рівно за місяць до пологів Даринки. Мені було дуже важко. Я була сама не своя від горя. Та я трималась заради своєї донечки, їй теж було непросто. А хвилюватись не можна. Ми навіть на похорон її е впустили, щоб не доведи Господь з дитинкою чогось не трапилось.
Дочка ще після свого весілля почала жити у квартирі, яка дісталась мені у спадок від матері.
А сину віддала квартиру свекрухи. Він теж одружився за декілька років після смерті батька.
Я вважаю, усіх поділила по-чесному. Проте документи усі були оформлені на мене. Ще дуже давно чоловік вирішив, що так буде краще зробити.
Торік я звільнилась з роботи, хоча уже давно пенсіонерка, мені 76 років. Та я працювала, доки відчувала сили. Та от і вони у мене закінчились. Тут мені і знадобилась допомога дітей. Дзвоню до дочки – не може, до сина – теж весь у справах.
Кажуть, мамо, замов собі доставку. А я ж не вмію такого робити. Хоч би хто показав, як це працює.
Минулого тижня попросила сина відвезти мене машиною на прийом до лікаря. Він відправив мене до сестри своєї, мовляв, її чоловік теж машину має.
Дочка каже, замовте собі таксі, чоловік після зміни втомлений спить.
В результаті мене відвезла сусідка, побачивши як по сходах ледве шкульгаю. Не пошкодувала свого часу. Додому мене теж привезла. І грошей навіть не взяла.
Наступного дня мені спала на думку ідея. Я розпитала сусідку про будинки для літніх людей. Вона сказала, що усі хороші будинки платні, до того ж не дешеві. Проте там комфортні умови для проживання, і навіть басейн є.
В неділю я попросила дітей прийти до мене додому. Вони бурчали, та я сказала, що це важливо і вони приїхали.
Я повідомила їм своє рішення перебратись у пансіонат для престарілих. Для цього мені необхідно продати квартири в яких вони вже живуть так довго.
Звісно, їм ця ідея не припала до душі. Вони почали відмовляти мене, образились на те, яка я погана мати і хочу своїх же дітей залишити без даху над головою.
– Я вас не прошу багато – лиш трохи уваги і допомоги. Я зробила для вас усе, що могла. Віддала кращі роки свого життя. Я не хочу на старості залишитись самотньою. Вас благати і видзвонювати щодня я втомилась. Тому вирішила, що так буде правильно.
Діти почали обіцяти, що будуть поруч, коли це потрібно. Почали тиснути на мою совість. Та я сумнівалась, що щось може змінитись. І що більше вони говорили, то більше я у цьому пересвідчувалась.
Мені не соромно за таке рішення. Я свій обов’язок перед дітьми виконала, тепер вони нехай виконують свій.
Що буде далі я не знаю, вирішила кілька місяців поспостерігати, чи зміниться відношення дочки з сином до мене. А тоді вже буду думати..
Як ви гадаєте, чи буде таке рішення жінки правильним?
