Чи це доля, чи це просто випадковість, але свою другу дружину я зустрів у скрутні часи. Тоді мій син Петрик важко хворів, ледь вистачало грошей на лікування. Однак, на жаль, ніхто у країні не хотів робити йому таку складну операцію та всі радили поїхати закордон. Маринки не стало, ще коли малюкові був тільки місяць. Тому я залишився сам з Петриком на руках. Було важко. Але я не мав права опускати руки – треба рухатися далі заради сина. Старенькі батьки нам не могли нічим допомогти.
Того дня до лікарні, де був Петрик, прийшли волонтери. Вони інколи провідують малюків, організовують для них концерти та дарують різні подарунки. Тоді син потоваришував з одною дівчиною, її звали Надія. Вона разом з ним брала участь у якомусь конкурсі та виграла. Я бачив, як дівчина добре ставиться до малюка, як ніжно обіймає, немов вона – його мама. Вирішив пригостити її кавою. Та і так зав’язалася розмова та я проговорився за те, що у нас не вистачає грошей.
– Я можу вам допомогти. Ось побачите, у вас вийде назбирати всю необхідну суму, я все організую, – сказала радісно дівчина.
І вона дотрималася свого слова. Наступного дня зібрала журналістів, розповіла про хворобу Петрика та створила благодійну акцію – всі зібрані кошти, звісно, підуть на лікування. Ще й зробили про мене репортаж на місцеве телебачення, бо, бачте, я справжній батько-герой, адже сам виховую сина. Досі не можу повірити у те, що за лічені дні багато людей долучилися до акції та ми зібрали всю необхідну суму. Буду дякувати Богові до кінця життя за такий порятунок.
Таке спільне горе нас з Надійкою зблизило. Вона часто приходила до Петрика у палату, купувала йому іграшки та різні солодощі. Мені було приємно бачити, як вона грається з сином та читає йому казки. І це нас зблизило. Я бачив, що вона також має до мене почуття та і сина любить, немов рідного. Знаю, що у неї тоді нікого не було та вона не зустрічала з хлопцем. А через декілька місяців, коли Петрик нарешті одужав та його виписали додому, я зробив дівчині пропозицію. Але не сильне кохання було поштовхом до цього. Просто я розумів, що Надя стільки зробила для моєї родини. Я її поважав та був вдячним. Однак, нічого більшого, крім звичайної симпатії, не відчував.
Найбільше з всіх радів на весіллі син, адже тепер у нього з’явилася справжня мама. Але я хвилювався, що не зможу протриматися довго з Надею без взаємного кохання. Звісно. що ми інколи могли посваритися через побут, я навіть пропонував розійтися. Але з часом навчилися розуміти та слухати один одного. Так, у нас були доволі норовливі характери, але тоді я розумів, що ми одна родина і треба бути разом.
З роками все налагодилося, навіть народилася донечка Іринка. Петрика радів, що у нього є маленька сестричка, про яку він так довго мріяв. Здається, що спільні турботи про доню нас з Надійкою ще більше зблизили. Ледь не щодня я закохувався у Надю та розумів, що вона – моя доля. Вона була не тільки чудовою матір’ю, але й гарною господинею. Вдома завжди було чисто й затишно, діти ситі та щасливі.
Ще я міг поговорити з жінкою на будь-які теми. Вона завжди мене вислухала, давала поради та підтримувала. Я цінував її турботу та поміч.
Нещодавно у нас було свято – десять років у шлюбі. Згадую той день, коли я наважився зробити дівчині пропозицію. І зараз розумію, що це було правильне рішення. Тому не можу уявити своє життя без Наді, Петрика та Іринки – мої рідні та кохані. Для щасливої родини важливо поважати один одного та завжди приходити на допомогу. Тільки такі почуття зміцнюють вашу любов та віру.
А ви погоджуєтеся з такими словами?
