І чому так може трапитися в житті, що рідні люди стають ворогами? Чесно кажучи, я ще не зустрічала знайомих, які б мали нормальні відносини зі своїми родичами. Хочу розповісти про ситуацію, яка нещодавно трапилася зі мною та рідним дядьком.
Я люблю малювати різні картини на замовлення. Зараз ще й модно дарувати спеціальні фотокартини, які треба самостійно розмалювати за номерами. Маю сторінку в Інстаграмі, там багато замовлень збираю. Ось так моє хобі переросло у стабільний прибуток.
Мої друзі часто розповідали про конфліктні історії у родині. Причина звичайна – гроші. Хтось у когось позичив, ну а згодом забули повернути борг і все по наростаючій. Ну або ж просто відмовляються повертати, мовляв, ми ж родичі. Ще полюбляють сваритися навіть під час родинної вечері або ж коли у гості приїжджають. Ну навіщо таке робити? Ви ж рідні люди, повинні горою один за одного стояти, а не перегризти горлянки через якісь 100 гривень. У деяких знайомих є такі родичі, що вони воліють взагалі не бачитися, а просто привітати зі святами через слухавку та все.
Ще сумно говорити про двоюрідних братів чи сестер. Ось у дитинстві так гарно товаришували, а зараз взагалі не спілкуємося. А чому? Бо, виявляється, дорослі щось не поділили між собою та почали дітей намовляти. Ну а навіщо їх вмішувати у такі розборки? Як то кажуть у народі “родичів не обирають”. Сумно це усвідомлювати. Однак, є різниця між пасивною агресією, коли ви просто не спілкуєтеся та не згадуєте взагалі про існування такої людини й коли навмисне провокують на сварку та лайку. Ну в буквальному сенсі, намагаються вивести людина на негативні емоції та зіпсувати всім свято.
Я хочу розповісти про свою ситуацію, адже декілька місяць не спілкуюся з дядьком Василем та його родиною. Шкода, що через такий конфлікт я тепер навіть не можу побачитися з Олексієм та Маринкою – двоюрідні братик та сестра, з якими я виросла. Адже дядько просто намовив їх проти мене. Вони тепер зі мною не вітаються на дворі, удають, що ми не знайомі.
Це ще трапилося, коли я навчалася на першому курсі, здається. Вступила на державну форму навчання у престижний університет, спеціальність – дизайн. Тоді читала книгу про видатних художників, адже треба готуватися до семінарів. І ось за столом я почула таку дуже дивну фразу від дядька:
– Ох, ну що там читати? Хіба малювати – це талант? Помазюкав фарбами, щось там намалював кісточкою і вийшла якась клякса. Багато розуму не треба, у твій університет навіть дурні зможуть поступити! Ну, чесно, сестро, я так і знав, що ти не зможеш нормально виховати свою доньку. Хіба паркани у селі буде фарбувати і все.
Чомусь його слова я досі пам’ятаю. А моя мама заступилася за мене. Я ж у школі на одні дванадцятки навчалася, брала участь у всіх олімпіадах, вчителі мене хвалили. А ось його діти навіть школу не змогли нормально закінчити, останні в рейтингу студентів. Ну і дядько платив шалені гроші за університет.
Правда, вибачився потім за такі слова не дядько Василь, а його дружина пані Ольга. Вона завжди мені подобалася, була жінкою розумною та розсудливою. Правда, все-таки осадок неприємний залишився. Ну але моя мама не злопам’ятна людина, та і я довго не сердилася на дядька.
Не хочу сказати, що ми з мамою жили бідно, але тоді у мене не було свого ноутбука і я попросила у пані Ольги дещо знайти в Інтернеті. Однак, дядько Василь і тут вирішив дати мамі “пораду”.
– Сенс їй щось шукати? І так той диплом не пригодиться, буде двори підмітати. Навіщо старатися, якщо вже видно, що нічого з неї путнього не буде. Лиш дарма час гаєш на те навчання. Ще й таке страшко у тебе, ти б її у салон краси відвела, можливо, там з неї щось вийде нормальне зробити, – дорікав чоловік.
Спершу я подумала, що це він так жартує. Але мама почала мене захищати. Швидко зібралися додому, навіть не попрощалися. І я тоді всю ніч думала – а яка йому різниця до моєї зовнішності та професії? Завжди чула від нього різні насмішки, але сприймала все з гумором. А тут виявилося, що все цілком серйозно говорить. І хіба доросла та розумна людина дозволить собі так принижувати юну дівчину? Тим паче я його родичка!
Так наше спілкування зійшло нанівець. Хіба могли привітати зі святами через телефон і все. Я бачила, що мама дуже образилася на дядька. А я виросла. Зробила декілька тату, пірсинг. Мені подобалося, матуся завжди підтримувала у таких експериментах. Навіть дозволила зробити різнокольорові дреди, деякі пасма були рожевого та зеленого кольорів. Ну тоді це так було модно. Я закінчила університет з червоним дипломом, знайшла гарну роботу. Ну але дядька навіть не зателефонував до мене та не привітав з таким святом.
Декілька днів тому я зустріла його у супермаркеті. Думала, що, можливо, треба першій зробити крок для примирення. Але дядько Василь до мене навіть не привітався, з огидою глянув, немов цілий лимон проковтнув та пішов геть. Зробив вигляд, що не знає мене. Ну якщо він звик себе поводить, як мала дитина, то мені нема про що з ним розмовляти. Нехай далі ігнорує мене та маму, ображає нас та іншим родичам розповідає, які ми погані – байдуже.
І моя історія – це не поодинокий випадок. Наприклад, у моєї подруги ситуація така сама, просто вся родина пересварилася через дрібницю. Жодне свято не обходиться без лайки та докорів. І вони навіть не соромляться виясняти стосунки при маленьких дітках. А вони, немов губка, всмоктують у себе все зло та ненависть.
Дуже сумно, що ми ворогуємо з близькими нам людьми через дурні ситуації. А потім можемо ще декілька років поспіль уникати один одного. Здається, що такі люди просто поводять себе як малі діти. Та і розум у них, можливо, такого ж розвитку.
Що робити у такій ситуації? Варто миритися з родичами чи просто далі їх ігнорувати? З вами траплялися схожі випадки?
