Загриміла на самі свята у лікарню. Здоров’я останнім часом стало мене підводити. Але я з усіх сил намагаюся тримати себе в руках, щоб не стати для своїх рідних тягарем на старості літ. Тому, коли лікарі радили мені дорогі препарати і процедури – погоджувалася, аби тільки допомогло.
Грошей у дітей на лікування не просила. Пенсії мені б, звісно, не вистачило і близько на такі витрати, але я ще досі працюю, тому свою копійку маю. Робота не пильна – прибираю в сусідньому продуктовому магазині тричі на тиждень. Графік ще й такий зручний – обід завжди вільний, тому я спокійно повертаюся до рідної квартири, смачно їм, переглядаю улюблені серіали, а тоді повертаюся знову в магазин.
Мій дім – моя фортеця. От і моя квартира для мене дуже цінна. Стільки тут спогадів про щасливе життя. Утримувати її мені одній нелегко, але є мотивація не скиглити, а продовжувати працювати, доки стане сил.
Яке на мене чекало здивування, коли я повернулася додому з лікарні, а на моїй кухні дочка із зятем вже підступний план продажу моєї квартири вигадують. Навіть ріелтора привели!
Розповідають людині слізливі історії про те, як мені важко її утримувати, сплачувати комунальні послуги і далі за списком.
Треба було бачити їхні обличчя, коли я завадила їхній розмові. Донька розгубилася і почала виправдовуватись.
Казала, що вони з Павлом вирішили продати мою трикімнатну квартиру, а натомість придбати для мене однокімнатну. Собі ж молоді люди візьмуть частину грошей, щоб купити більшу квартиру. Якщо залишаться іще якісь кошти – то вони люб’язно мені їх віддадуть на мої витрати.
Звісно, я могла їх зрозуміти: вони хочуть переїхати в двокімнатну квартиру, як діти народяться, то в однокімнатній жити буде дуже важко. Прикро було лише те, що вони навіть думки моєї не спитали! Ще й так підло вчинили: поки я була в лікарні, вирішили таємно залишити мене без даху над головою!
Я впевнена, що це зять мою доньку напоумив. Вона б сама до такого ніколи не допетрала, але дружина вона слухняна, от і живе чоловіковою головою, а не власною.
Тепер не знаю, що мені робити. Донька образилася, сказала, що не турбуватиметься про мене, якщо я відмовлюся продавати квартиру. Я не хочу псувати із нею стосунки, бо вона хороша дитина, шкода, що тільки той Павло їй голову заморочив.
Поки я не вигадала, як буде правильно вчинити. Знаю точно лише одне – зятеві без бою я своє житло не віддам!
Що би ви порадили головній героїні?
Чим вас здивувала ця історія?
