Усі випадковості ніколи не бувають випадковими. І кожна людина, яку ми зустрічаємо на своєму життєвому шляху – справжній Божий дар.
От і в житті Бориса трапилася доленосна зустріч. Молодий юнак все своє дитинство провів у дитячому будинку, а коли випустився, то не зміг дати собі раду з усіма труднощами, які чекали на нього у великому і ворожому світі, тому опинився на вулиці. Все, на що міг розраховувати хлопець – це декілька гривень на день, які жертвували на його щоденні потреби небайдужі перехожі. Та нічого більшого Борис від життя і не просив.
Якось у хлопця видався не дуже хороший день, в кишені лежало лише декілька монет, вже вечоріло, але Борис сподівався ще хоча б на декілька гривень. Аж раптом навпроти нього на лавку присів старший чоловік. Він був гарно одягнутим, в дорогому взутті, на руці виблискував коштовний годинник. Про таке Борису навіть мріяти не доводиться. Соромно хлопцеві було навіть в очі подивитися чоловіку, бо він звик, що всі на нього кидають зневажливі погляди, дехто може навіть в лице розсміятися. Але цього разу все було по-іншому. Чоловік заговорив до жебрака:
– Чого ти тут? – мовив заможний пан.
Борис відразу і не реагував, бо думав, що питання звучало не до нього. Обернувшись і не побачивши нікого іншого навколо, Борис відповів:
– Навіть не знаю.
– Корабель, який не знає, куди йде, якого курсу тримається, так і буде розсікати морські хвилі до того, як остаточно не розіб’ється об скелі. З людиною все працює так само: якщо у неї немає сенсу і мети – вона так і буде поневірятися у світі, не знаючи, до якого берега прибитися.
Борис був вражений тим, що почув. Проста алегорія, але у ній було стільки змісту, сенсу. Вона на мить змусила його побачити сіру буденність по-іншому, зі сторони всіх тих можливостей, які хлопець втрачає. Його роздуми перервав різкий кашель чоловіка, що сидів навпроти. Він почав бліднути, увесь вкрився невеликими краплинками поту на чолі. В кишені намагався знайти якісь таблетки. Хлопець підбіг до нього, бо почув, як той шепоче щось незрозуміле.
Підійшовши ближче, він зрозумів, що той просить принести йому води. Не сумніваючись ні хвилини, Борис вийняв з кишені свої монетки і побіг в місцевий магазинчик. За пляшку води віддав увесь свій денний заробіток, але його це не хвилювало. Він турбувався, аби з людиною, яка першою заговорила з ним за довгий проміжок часу, нічого поганого не трапилося. Повернувшись, Борис побачив, що справи йдуть погано, тому швидко побіг до жінки, що продала йому воду, і попросив, аби та терміново викликала швидку допомогу.
Борис підтримував незнайомця аж до того моменту. поки не приїхала машина з лікарями. Минув час, а в житті хлопця нічого не змінилося, лише думка про кораблі не давала йому з часу тої дивної зустрічі спокою. Настала зима – найгірша пора року для тих, хто не має даху над головою. Борис з кожним день перетворювався на замерзлу фігуру з льоду: він вже не міг ні рухатися, ні говорити. Добрів до якогось офісу, біля якого було багато лавочок. Ліг на одну із них і, напевно, чекав швидкої смерті.
З офісу вийшов охоронець, який з усіх сил намагався прогнати юнака. Але тут із будівлі вийшов директор, почав повільно підходити до своєї дорогої автівки. Побачивши якусь сутичку між охоронцем і жебраком, він підійшов ближче, аби зрозуміти, що саме відбувається. Варто було лише кинути один погляд на обличчя юнака на лавці. як він одразу наказав своєму водієві покласти безхатченка в його машину і відвезти до його дому.
Всі були просто шоковані. Але не могли не виконати наказу такої шанованої людини.
Прокинувся Борис у м’якому і теплому ліжку. Поруч лежав чистий одяг і засоби особистої гігієни. Таких умов хлопець з дитячого будинку ніколи в житті не бачив. Хатня робітниця запропонувала юнаку прийняти ванну і спуститися до сніданку, на якому його вже всі зачекалися. Коли Борис привів себе до ладу, внизу сидів в кріслі господар будинку – той самий чоловік, якого він тоді зустрів в парку.
– Ну, привіт, мій рятівнику, – сказав Іван Дмитрович, – я так мріяв побачити тебе знову, аби висловити тобі подяку за порятунок. Знайомся – це моя дружина Ірина Андріївна і моя онучка Анна.
Дівчина та жінка подарували Борису свої посмішки і сіли до сніданку. Вперше йому було так затишно, вперше він відчув, що таке мати сім’ю, людей, з якими можна розділити смачний і запашний сніданок.
Зав’язалася розмова про минуле юнака, то й він почав розповідати про те, як жив у дитячому будинку, потім в інтернаті, а потім на вулиці, бо не впорався із викликами життя. Ні, він не скаржився на холод, голод і тверде ложе у вигляді лавки, найбільше його ранило ставлення людей, які навіть не дивилися в його бік, а навіть якщо й кидали свій погляд, то він був повний злоби, зневаги та відрази.
Іван Дмитрович разом із дружиною подякували і залишили за столом лише Анну та Бориса. Той знітився, вирішив, що, мабуть, сказав щось не те. Але дівчина запевнила хлопця, що той ні в чому не винен. Вся річ у тому, що її батьки теж загинули, і якби не дідусь та бабуся, її могла б спіткати така ж доля.
Було цілком очевидно, що між Борисом та Анною пробігла іскра, яка почала перетворюватися на справжнє полум’я. Почала пара зустрічатися, Іван Дмитрович допоміг влаштуватися своєму рятівнику в його фірму, де хлопець наполегливо і дуже сумлінно трудився. Через деякий час Аня народила синочка Остапа. Всі були дуже щасливими.
Минули роки, замело парк пухнастим білим снігом. До воріт під’їхав великий автомобіль, з якого вийшло двоє статних чоловіків: батько та його син.
– Остапе, яка твоя ціль у житті? Який у нього сенс? – спитав батько сина.
– Не знаю, – розгублено відповів хлопець.
– Корабель, який не знає, куди йде, якого курсу тримається, так і буде розсікати морські хвилі до того, як остаточно не розіб’ється об скелі. Так само й людина, яка живе без сенсу і мети. У всіх вони повинні бути, сину. І ти свої знайди, – сказав Борис.
Чи маєте ви мету?
Який сенс вашого життя?
