Я був звичайним прищавим юнаком, який носив старі потерті джинси, майже вбиті кросівки і кепку, якою намагався прикрити поганий стан шкіри.
Не пощастило мені у житті, бо я по вуха закохався у дівчину, яка на мене навіть уваги не звертала. Шансів на один лише її погляд у мене майже не було.
Оля – красуня на усе містечко. Всі хлопці були у захваті від її густого і довгого волосся, від великих сірих очей і запальної вдачі. Якщо вдалося відчути в радіусі кількох метрів аромат трояндової олії, можна бути певним – Оля десь зовсім поруч.
В один прекрасний і незабутній вечір дівчина моєї мрії дозволила провести її додому з університету. Я не тямив себе від щастя. Я йшов поруч із нею, відчував запах її парфуму, наприкінці прогулянки зібрав усю свою волю в кулак і навіть поцілував Олю в щічку.
Думав, що розсердиться, але вона тільки усміхнулася. На мить мені здалося, що у нас із нею щось може вийти, але, на жаль, помилявся.
За кілька місяців після випускного дівчина вийшла заміж за місцевого багатія, який приїжджав щоранку в університет на розкішній іномарці.
Мені було боляче, але в глибині душі я розумів – Оля надто гарна для мене. Я її не достойний.
Звісно, минули роки, і мені вдалося знайти хорошу дівчину. Чи кохав я її? Мабуть, що ні. Чи кохала вона мене? Складне питання. Їй подобалося те, що я зміг вибитися в люди, відкрив власне видавництво, став шанованою людиною в суспільстві, але на одній лише повазі сім’ю не збудуєш.
Як же без почуття, яке щоразу змушує тебе затримувати подих при одному лише вигляді коханих очей?
Мучили ми одне одного 10 років, а потім вирішили закінчити все це. Дітей у нас з дружиною не було, тож розлучилися тихо, без скандалів, істерик і взаємних претензій.
Я звик до самотності. Самому навіть простіше – є якась певність в тому, що ніхто і ніколи більше не завдасть тобі болю.
Але одна випадкова зустріч усе змінила!
На моє нещастя, машина зламалася. Тому я був вимушений повертатися додому на трамваї. Вже й забув, як воно – кататися у громадському транспорті. Натовп людей притис мене спиною до вікна, тож мені довелося розглядати своїх “сусідів”.
Поруч зі мною стояла якась нещасна жінка. Вона мала жахливий вигляд. Схоже, що її мучила якась болячка, бо шкіра вкрилася маленькими ранками, волосся поодинокими пасмами лежало на плечах, а нігті набули хворобливого синього відтінку. Про одяг я взагалі мовчу: старе зношене пальто, стоптані чоботи і шапка зі слідами собачої шерсті. Я співчував бідолазі і думав про те, що ж зробило із нею життя.
Двері трамваю відчинилися і порив морозного вітру доніс до мене знайомий трояндовий аромат. Мене наче струмом вдарило! Я уважніше придивився до жінки і зрозумів – переді мною моя Оля!
Я схопив її за лікоть і вигукнув:
– Олю, це ж ти!
Вона, мабуть, впізнала мене, але радою несподіваній зустрічі не була. Чимдуж кинулася до виходу. Добре, що я зметикував і дременув за нею. Наздогнав і вхопив за руку:
– Олю, не втікай, будь ласка, давай хоч трохи поговоримо. Стільки часу не бачилися.
– Юрко, я дуже поспішаю, та й не варто нам спілкуватися. Я вже не та вродлива дівчина, яку ти колись знав.
Та мені було байдуже, який вигляд вона мала. Я кохав її не за обгортку, а за її серце, в якому завжди було море радості, позитиву і бадьорості, яких я так і не зміг знайти ні в кому іншому за все життя.
Колишні почуття накрили мене з головою. Я дивився на просту постарілу жінку, але бачив перед собою свій ідеал, на який чекав усі ці роки.
Я не зміг її відпустити, і моє кохання почало творити дива з Олею. Просто на моїх очах вона почала одужувати і змінюватися зовні.
Ми звернулися до лікарів, які допомогли вирішити питання з її здоров’ям. Тож вже за кілька місяців струпи на обличчі загоїлися, на нігтях з’явився акуратний манікюр, а в очах засяяв вогник, який колись мене приворожив у юнацькі роки.
Оля стояла перед дзеркалом і не вірила в те, що їй вдалося повернути свою красу, яку в неї вкрала тяжка доля. Тепер вона дивилася на мене, як на чоловіка, який її врятував, як на справжнього героя, а головне – як на кохання всього свого життя.
Я ніколи не вірив у себе, але зажди вірив у своє кохання. Знав, що моя перша закоханість – це найкраще, що могло трапитися зі мною у житті. Шкода, що Олі знадобилися роки, аби зрозуміти, що я – її, а вона – моя.
Але краще пізно, ніж ніколи. Для щастя і кохання не буває запізно – тепер я це розумію!
Чи пам’ятаєте ви своє перше кохання?
