Нещодавно ми святкували ювілей мого чоловіка Степана, 45 років виповнилося. Однак, вирішили цього разу замовити ресторан, адже я не хотіла цілий день стояти біля плити, а потім ще вночі мити брудний посуд. Але тепер моя свекруха Алла Борисівна намовила всіх родичів проти мене, мовляв, я така погана господиня!
У мого Степана велика родина – окрім батьків є ще брат з дружиною та двома дітками й сестра з малюками. Ну їх ще довго можна згадувати й перелічувати. А ще моя сім’я не маленька. Думала, що набагато краще й легше буде відсвяткувати ювілей у ресторані, де є великий зал для гостей, смачні страви й танцмайданчик. Ми зі Степаном живемо у невеликій двокімнатній квартирі та де їх всіх помістити?
Але родина чоловіка була категорично проти такої ідеї. Вони дотримувалися правила, що всі свята (ну крім весілля) треба обов’язково організовувати вдома! Також варто згадати, що родичі дуже вибагливі у їжі та напоях. Треба ж цілий список складати, хто що буде їсти, а про алкоголь я взагалі мовчу. Далі добру годину обирати продукти в магазині й тягнути важкі пакети додому. Здається, що до їх приїзду треба готуватися за декілька місяців. А ще його брат й сестра не місцеві, тому варто ще й подбати про їх комфорт. Часто ми з чоловіком віддавали свою кімнату й тіснилися на невеличкому дивані.
Згадую всі ті клопоти перед своїм днем народження немов страшний сон. Адже я майже 3 дні провела на кухні, готувала різноманітні смаколики та пекла торт. Після роботи бігла у крамницю на закупи й до 1 ночі стояла біля плити. Пані Алла вважає, що справжня господиня повинна подбати про те, щоб гості куштували тільки домашні страви. Я не переодягалася у святкову сукню, бо не можна навіть на секунду покинути “любих” родичів. Тому салат накинути, а хтось хоче нову виделку і так далі.
Добре, що Степан допоміг мені. Звісно, що у чоловіка не такий чудовий рівень майстерності в кулінарії, але міг поїхати у супермаркет за продуктами, розкласти тарілки й стільці. Словом, принеси-подай.
Тож цього разу я вирішила не повторювати своїх помилок й наполягала, щоб ювілей Степана ми відсвяткували обов’язково у ресторані. Спершу він вагався, мовляв, це дуже дорого для нашого бюджету. Але потім ми порахували наші витрати й зіставили з меню в закладі. Різниця була в тисячу гривень, хоча враховуючи, що офіціанти й шеф-кухарі зроблять за мене всю важку роботу, то це й не так багато!
Тоді я змогла виспатися, зробити гарну укладку й макіяж. Була жива музика, бачила, як гостям смакували всі страви. Але ближче до кінця святкування до мене підійшла свекруха з донькою та почали дорікати, що я погана жінка. Адже вони вважають, що проводити ювілей у ресторані – це поганий тон та показник того, що я зневажаю його родину й жахлива господиня. Бо, бачте, всі завжди вдома збиралися!
Я намагалася пояснити, що це набагато краще й легше, адже направду, я не можу приготувати такі страви, як шеф-кухарі у ресторані. Та й тут місця багато, є музика та гості виходили танцювати. Однак, мене ніхто не хотів слухати й навіть назвали ледацюгою. Чому ж я заради одного дня повинна днями й ночами стояти на кухні? Жодного разу гості не запропонували свою допомогу, а тільки сиділи за столом. Навіть дякую від них не чула.
Досі не можу зрозуміти, чому вся родина зі сторони чоловіка сказала такі слова про мене. Вже минуло декілька місяців та Степан навіть про це не згадує. Але я не можу забути. З самого дитинства у нас закладено, що гості – це найважливіші люди на святкуванні. А про комфорт іменника хтось подбав? Нікому не цікаво, що саме хоче мій чоловік. Головне – принести подарунок, сказати тост й поїхати додому.
Тепер ми всі дні народження святкуємо у ресторані. Добре, що Степан мене підтримав у тій ситуації, адже бачив, як важко готувати все власноруч. А якщо свекруха вважає, що така затія просто дурна трата грошей, то нехай не приїжджає більше. А ми дорослі люди й знаємо, що робимо.
А ви погоджуєтеся зі словами жінки? На вашу думку, святкування у ресторані – це погана ідея? Чому?
