У мене є знайома подруга, звари Леся. Нещодавно її свекрухи не стало. Знаю, що жінка була здорова, всі аналізи були нормі. Прийняла Лесю, як рідну доньку, а після весілля віддала молодятам половину квартири, а сама переїхала з молодшим сином у невелику однокімнатну. Щоразу допомагала з онучкою посидіти, з садочка чи школи забирала. Малюки її просто обожнювали, тільки бачили бабусю – одразу бігли до неї в обійми. Однак, Леся ніколи не могла зрозуміти ставлення свекрухи до молодшого сина. Дивна була ситуація, про яку я хочу розповісти.
Старшого сина, який згодом став чоловіком Лесі, свекруха народила рано, в студентські роки, і він ріс, як багато дітей того часу, з ключем на шиї. Втім, в нього немає претензій – виріс веселим, самостійним, впевненим в собі. Запросто може і суп зварити, і дірку зашити, і пилосос полагодити, і косметичний ремонт в кімнаті зробити. А потім, вже в досить зрілому віці, свекруха народила Сашка. Хлопець народився недоношеним, ріс хворобливим і кволим, і мати постійно тряслася над ним. Про жодні садки для Сашка не було й мови, в школу його до сьомого класу водили за руку. Уроки з ним теж доводилося робити, сидячи поруч – в науках Сашко не був сильним. Мама пішла з роботи і почала мити підлогу в найближчій офісній будівлі:
– Зате я о пів на сьому ранку вже вдома! – раділа вона. – Готую сніданок, буджу дитину, веду в школу! І весь день вільний! Він у мене взагалі довго не знав, що я працюю, думав, мама у нього – домогосподарка.
Про те, що йти на роботу доводилося в ночі, свекруха нікому не розповідала. Загалом, Сашко так і прожив за ручку з мамою. Мама годувала, вранці подавала шкарпетки і сорочки, збирала сумку на завтра, клала в кишеню хустинку. Мама завжди знала розклад занять – спочатку в школі, потім в платному ВНЗ, де Сашко навчався чи то на психолога, чи то на соціолога, чи то ще на щось таке ж малозрозуміле. Минулого року Сашко з гріхом навпіл здолав науку, отримав диплом і … осів удома. Намагалися, звичайно, з мамою знайти роботу, та якось все не було гідної. Хоча пару раз навіть кудись виходили, але, здається, навіть місяця не протрималися, пішли з якихось надуманих причин. Загалом, так і жили з мамою, тихо і самотньо, на мамину пенсію і заробітки. Мати ніколи про гроші вголос не говорила, а Сашко не питав. Леся дивилася на все це з часткою скептицизму, але говорити щось матері не вважала доречним.
Так напевно і нічого б не змінилося від Лесиних слів. А псувати відносини із золотою свекрухою зовсім не хотілося. А за три місяці до смерті свекруха почала скаржитися на здоров’я, пішла по лікарях. За великим рахунком, проблеми почалися вже давно, але ходити по поліклініках не було коли – онуки на руках, треба з садку забирати, та й Сашко доучувався, іспити складав. Лікарі схопилися за голову – де ж ви, мовляв, жінко, раніше були, як же ви терпіли, чому в поліклініку не йшли? Загалом, рак, остання стадія. Підхопилися, побігли, підключили всіх, кого можна – але пізно. Свекруха згоріла, як свічка, за лічені тижні, буквально у Леся на руках. Останні її слова і занепокоєння були – про Сашка. Благала, щоб не кидали, щоб доглянули, не дали хлопчикові впасти у прірву. Леся, ковтаючи сльози, обіцяла «не кидати» – а що ще говорити в таких випадках.
Після похорону від свекрухи залишилася однокімнатна квартира з прописаним в ній Сашком, невелика, мабуть, накопичена з величезними труднощами сума грошей в кілька десятків тисяч гривень, і, власне, абсолютно непристосований до життя хлопця, про якого Леся обіцяла дбати, не просто обіцяла, а обіцяла людині, яка вже помирала. Тільки ось як це зробити на практиці? Сашко абсолютно неадекватний. Митися його треба умовляти, білизну переодягнути – нагадувати, газ включати не вміє, щоб зварити собі сосиски – і мови не йде. З грошима поводитися не уявляє як, мама навіть в магазинах розплачувалася завжди сама, Сашку з собою давала булочки і сік, грошей він ніколи і не просив. Той факт, що треба платити за квартиру, світло і телефон – для Сашка був мало не відкриттям. Або це гіперопіка винна, але невже можна однією гіперопікою перетворити людину практично в інваліда?
Загалом, що тепер з ним робити, абсолютно незрозуміло. «Усиновити», забрати собі третьою дитиною? З’їхатися всім? Леся якось не готова, засукавши рукава, братися за виховання дорослого вже, по ідеї, чоловіка. А кинути його напризволяще – пропаде. По ідеї, треба його якось влаштовувати на роботу, але як і куди, Леся не розуміла, і взагалі вже сумнівається, що він зможе хоч десь працювати. Якийсь він не від світу цього. Як він вивчився, нехай і в шарашкіній конторі, тепер для Лесі загадка. Затарювати його раз на тиждень їжею, і нехай робить що хоче? Немитий, нечесаний, так і буде сидіти біля телевізора в чотирьох стінах? А раптом вляпається в якусь наркоту або ще що? Свекруха-покійниця, мабуть, за дітьми дивилася сумлінно, коли її просили. Так, за великим рахунком, розмірковує Лариса, може мати б, якщо не з онуками сиділа, в лікарню б пішла вчасно – може, ще пожила б.
А про батька Сашка нічого не відомо. Свекруха ніколи не розповідала про свого чоловіка, навіть спільних фото у альбомі нема. У свідоцтві про народження чоловіків стоїть прочерк. Єдина близькі люди – це Леся та брат.
Що б ви зробили на місці Лесі? Варто забути про такого горе-родича?
