«Чекаємо не тебе через п’ять років!»,
промовила жінка своєму коханому, який сказав, що покидає її з п’ятьма дітьми, найменша дитина взагалі грудна…
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Він закохався в молоду красиву дівчину, вона була ровесниця його старшої доньки… Ніхто цього не очікував, а найгірше було те, що чоловік нічого не залишив своїй родині, вивіз практично все, а жінка з маленькими дітьми в порожніх кімнатах не знала, як жити далі. Вона не плакала і не благала його повернутися, навіть в такій складній ситуації ця жінка не втрачала своєї гордості, а просто з посмішкою в слід промовила:
– От побачиш, все в нас буде добре, приходь через п’ять років! Сам переконаєшся.
От повернувся він через п’ять років, весь хворий, худий, на вигляд – жебрак… Переступив поріг дому й попросив дружину, зробити чай, він же гість. вона не може йому відмовити. У них був такий звичай. На змарнілому лиці проглядалася посмішка крізь сльози, а в руках тремтіла одна піала.
Діти навіть не впізнали батька, подумали що це якийсь жебрак, і це не дивно, адже пройшло цілих п’ять років, для них – це половина дитинства, майже половина…
Їхня матір навпаки покращала, за цей час отримала вищу освіту – була фельдшером, а стала стоматологом. Важко працювала на двох роботах, ще й вчилася, з дітьми допомагала батьки. Вона дійсно молодчина, надбала на гарні меблі в квартирі, там було так затишно, а ще й холодильник, кольоровий телевізор, килими, а на обідньому столі – живі квіти. Жінка пригостила свого колишнього не лише чаєм, а й ще дала смачний плов. Зрозумів сивий згорблений чоловік, що тут немає місця для нього, от і пішов…
Так нерідко буває. Той, хто тягне мішки з барахлом, залишається ні з чим. А коли в когось все забирають, той ще більше працює та намагається відбудувати своє життя, розпочати все з нового листа. Важливо не опускати рук, а зберегти любов у своєму серці.
Що думаєте?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
